— Радий бачити вас, Джуліусе.
— Для тебе я — командувач Корч.
— Уже командувач… Чував я про це. Канцелярська помилка, чи що?
Корчеві зуби вмить пережували сигару на кашку.
— Арештований! Я не маю часу відповідати на твої нахабні жартики. І я не підгилив тебе чоботом під зад тільки тому, що маю для тебе одну робітку.
— Арештований? — набурмосився Мульч. — Ви ж знаєте, Джуліусе, я теж маю ім’я.
Корч присів навпочіпки, щоб голова опинилася на рівні з гномовою.
— Я не знаю, в якому вигаданому світі живеш ти, арештований, але в реальному світі ти — злочинець, і моє завдання полягає в тому, щоб зробити твоє житія якомога нестерпнішим. Тож якщо ти сподіваєшся від мене чемності лише на тій підставі, що я разів п’ятнадцять тягав тебе на суди, то скажу тобі: і не сподівайся!
Мульч потер зап’ястки, на яких зосталися червоні пасмуги від наручників.
— Та вже гаразд, командувачу. Тільки навіщо так надриватися? Ви ж знаєте: я ніякий не вбивця, а просто дрібний порушник закону.
— Чув я, ти замалим не став убивцею там, у камері.
— Я не винен. Вони напали на мене.
Корч запхнув собі в рот нову сигару.
— Гаразд, замнемо це. Просто йди за мною і нічого ні в кого не крадь.
— Слухаюсь, пане командувачу, — з невинним виглядом відповів Мульч.
Він і не збирався шастати по чужих кишенях. Більше не збирався. Бо щойно, коли командувач так необачно був нахилився до нього, Мульч устиг поцупити в нього картку доступу в часове поле.
Вони перетнули периметр, установлений Швидким реагуванням, і вийшли на алею.
— Бачиш он той будинок?
— Який будинок?
Корч круто обернувся до гнома.
— Арештований, я не маю часу на пусте базікання. Вже збігло майже чотири години — половина зупиненого часу. Ще кілька годин — і один з моїх найкращих офіцерів загине від «полоскалки»!
— А мені що до того? — здвигнув плечима гном-клептоман. — Чи ви забули, що я просто злочинець? До речі, я здогадуюсь, чого ви від мене хочете, і відповідь моя буде: ні, не хочу.
— Я ж іще ні про що тебе й не попросив!
— Та це й дурневі зрозуміло. Я хто? Зломлювач. А перед нами що? Будинок. Ви в цей будинок не можете увійти, бо позбудетеся вашої чарівної сили, а мені вже нічого втрачати. Зрозуміло, як два плюс два чотири.
Корч виплюнув сигару.
— А де ж твоє громадянське сумління? Тут на карту поставлено весь наш спосіб життя.
— Ваш — але не мій. Мені байдуже, де сидіти в буцегарні: під чи над землею.
Командувач трохи помізкував.
— Гаразд, черв’яче. Обіцяю зняти з тебе п’ятдесят років строку.
— Я хочу мати повну амністію.
— І не мрій, Мульче.
— Тоді нема й розмови.
— Сімдесят п’ять, і ні року більше. Погоджуйся, а то пожалкуєш.
Мульч прикинувся, що обмірковує. Весь цей торг мав для нього суто теоретичний інтерес. Яка різниця: п’ятдесят, сімдесят п’ять років, коли він збирається утекти взагалі?
— Плюс одиночна камера?
— Так, так. Одиночка. Ну, то як: зробиш?
— Гаразд, Джуліусе. Зроблю для вас виняток.
О’Гир підбирав відеокамеру під колір райдужки.
— Ясно-карий, либонь, підійде. Чи краще темно-жовтий? У вас приголомшливі очі, пане Мульче.
— Дякую, О’Гире. Моя мама завжди казала, що очі — найпривабливіше у моїй зовнішності.
Корч міряв кроками підлогу шатла.
— Ви, двоє, невже ви не усвідомлюєте, що наш час уже майже спливає? До дідька відтінки! Дай, О’Гире, йому камеру та й по всьому.
Кентавр обережно дістав пінцетом із розчину лінзу.
— Тут справа не в порожнім педантизмі, командире. Що краще колір лінзи поєднується з кольором ока, то менше буде перешкод на зображенні.
— Може, воно й так, але давайте вже швидше!
О’Гир схопив Мульча за підборідця, щоб той не сіпав головою.
— От і все. Відтепер ми завжди будемо поруч з вами.
В густі пелехи волосся, що стирчало з гном’ячого вуха, О’Гир уплів крихітного циліндрика.
— А це так ми підвели звук. Це якщо вам раптом стане потрібна термінова допомога.
— Ви вже даруйте, — криво посміхнувся Мульч, — що я не сяю довірою до вас. Мені завжди краще таланило, коли я працював сам-один.
— Сімнадцять ув’язнень підряд — от так таланило! — захихотів Корч.
— Ага, тепер ви вже маєте час на жарти?
— Слушно кажеш! — Корч схопив гнома за плече. — Часу ми не маємо зовсім. Ходімо!
І висмикнув Мульча з шатла, а далі поволік через моріжок до вишневого садка.
— Я хочу, щоб ти прокопався до будинку і з’ясував, звідкіля цьому хлопчиськові Фаулу стільки про нас відомо. Може, він має якийсь шпигунський пристрій. Як натрапиш на щось таке — відразу знищ. А ще знайди, якщо зможеш, капітана Куць і подивись, що для неї можна зробити. Якщо ж вона загинула, то це принаймні розв’яже нам руки. Тоді ми пустимо «полоскалку».