Але зробити це було не так легко, як сказати. Гном’ячі ноги призначені давити на лопату, а не для балетних на чи безгучного балансування на рипучих дерев’яних східцях. І все ж таки Мульч добувся до дверей без пригод. Східці рипнули пару разів, але так тихенько, що ні людські, ні електронні вуха вловити ці рипи не могли б.
Двері, природно, виявились замкненими, але для такого досвідченого гнома-клептомана що замкнені, що відімкнені двері — все одно.
Мульч сягнув рукою в свою бороду й вирвав товсту, цупку волосину. Гном’яча чуприна дуже відрізняється він людської. Мульчеві його волосся правило за своєрідні антени, що допомагали йому легко орієнтуватися під землею. Коли гном’ячу волосину відірвати від тіла, вона вмить застигає — ніби в якомусь своєрідному трупному заціпенінні. За якісь дві секунди, поки волосина ще повністю не затверділа, Мульч спритно загнув її кінчик. І вийшла ідеальна відмичка.
Один швидкий поворот — і замок піддався. Примітивний механізм. Жахливе нехлюйство. Як це типово для людей — ніколи не сподіваються нападу знизу. Мульч ступив ногою на паркет коридору. Будинок весь тхнув грошима. Мульч тут міг би нагребти ціле багатство, якби мав на те час.
Під самою стелею ховалися камери стеження — в природному затінку ліпних прикрас. Зроблено зі смаком і професійно. Отже, коридор перебував під пильним наглядом. Мульч постояв хвильку, намагаючись визначити, чи має система стеження мертву зону. Три камери на коридор. Час охоплення — дев’яносто секунд. Ні, пройти неможливо.
— Є проблеми? Кажи — мо’, й підсобимо, — пролунав голос у його вусі.
— О’Гире! — Мульч спрямував своє оснащене технікою око на найближчу камеру. — Чи міг би ти якось знешкодити оці штуки? — прошепотів він.
Гном розчув швидке клацання клавіатури, й раптом його праве око задзижчало, мов об’єктив фотоапарата.
— Як зручно! — видихнув Мульч. — Треба й мені розжитися на таку штуку.
— Жодних шансів, засуджений! — затріскотів у крихітному навушнику Корчів голос. — Це державна таємниця. Та й що б ти робив із нею у в’язниці? Розглядав би найдрібніші деталі протилежної стіни своєї камери?
— Який ви люб’язний, Джуліусе! Але в чому річ? Ви що, заздрите мені, що я успішно проник туди, куди вас не пустили?
Брудну Корчеву лайку заглушив голос О’Гира:
— Порядок, я розібрався. Мережа простого відео, не цифрового. Зараз я через наші тарілки накину на кожну з камер петлю запису останніх десяти секунд. Це дасть тобі кілька хвилин.
Мульч неспокійно переступив з ноги на ногу.
— І як довго ти бавитимешся з тими петлями? Я ж тут стирчу геть на видноті…
— Вже зроблено, — запевнив гнома-клептомана кентавр. — Тож спокійнісінько рухайся, вперед!
— А ти певен?
— Ще й як певен! Це ж елементарна електроніка. Я ще з дитячого садочка «розкушував» людські системи стеження. Тож мусиш покластися на мене — і край. «Швидше я повірю, що люди раптом перестали винищувати живих істот на планеті, ніж довірюся консультантові Легіону», — подумав Мульч. А вголос вимовив:
— Гаразд. Я йду. Кінець зв’язку.
Покрадьки він рушив коридором. Навіть його руки скрадалися — розгрібали повітря, от ніби таким чином він міг зробити своє тіло легшим. Однак, хоч би що там устругнув цей схибнутий кентавр, його витівка, певне, спрацювала, а то багноїди досі вже мчали б униз по східцях, вимахуючи своїми допотопними пороховими рушницями.
А ось і сходи. Ах, які ж тут розкішні сходи! Мульча завжди тягло до всяких сходів. Колись-то він був зробив для себе відкриття, що найспокусливіша здобич неодмінно чекає нагорі, за останнім поворотом сходів. А сходова клітка яка! Морений дуб, прикрашений вигадливим різьбленням. Вісімнадцяте сторіччя, найпевніше. Або ж господарі оселі до непристойного багаті. Мульч провів пальцем по майстерно різьбленому поруччю. Либонь, у цьому випадку збіглися і вісімнадцяте сторіччя, і непристойне багатство.
Однак годі мріяти — ніколи. Сходи, як правило, недовго бувають безлюдними, надто ж коли дім узяли в облогу вороги. Хто знає, скільки кровожерних солдатів ховається тут за кожними дверима, жадаючи додати голову ще одного чарівного створіння (хоч би й гнома) до колекції бойових трофеїв у себе на стіні?
Мульч обережно підіймався по сходах, підозріливо дослухаючись до кожного шереху. Старі товсті дубові дошки рипіли під ногами. Гном тулився до самої стіни, тримаючись чимдалі від килимкової доріжки. Саме на цьому він і попався колись (добре пам’ятав: то була восьма «ходка» до тюряги!): в глибокому ворсі стародавнього килима господар був заховав сигналізаційний пристрій, що реагує на тиск ноги злодія.