Але як він міг докричатися до неї? Рація дівчини дзижчала собі на підлозі в кухні. Артемісові тільки й лишалося, що безпомічно спостерігати, як Лаккеєва сестричка Підходить до дверей камери, явно буркочучи щось про морквочку.
— Кімната з сейфом! — вигукнув Лаккей, прискорюючи ходу.
Інстинкт спонукав його вдертися досередини, бахкаючи з усіх пістолетів, але вишкіл узяв гору над цим бажанням. Озброєння Чарівного Народу напевне незрівнянно перевершує все те, що він мав у своєму розпорядженні, — і хто знає, скільки дул націлено в цю хвилину на двері з того боку? Ні, в ситуації, що склалася, його, Лаккея, доблесть значною мірою зводилася до елементарної обачності.
Він приклав долоню до дерев’яних дверей — чи не відчує якої підозрілої вібрації? Ні, все тихо. Отже, в кімнаті немає ніяких механізмів. Лаккей обережно обхопив пальцями ручку дверей і тихенько її повернув. Другою, вільною рукою дістав із наплічної кобури свого автоматичного «Зігзауера». Рушниця зі снодійними дротиками лишилася внизу, бігти по неї ніколи, тож доведеться вражати ворога на смерть.
Двері відчинилися без рипу, як і сподівався Лаккей, адже він особисто змастив геть усі завіси в будинку. Отже, двері відчинилися, й слуга побачив… Що ж воно таке? Як по правді, то Лаккей був не зовсім певен, що ж воно таке бовваніло перед ним. Бо з першого погляду йому здалося (і він навіть міг би заприсягтися), ніби воно найбільше схоже на величезний, колихливий…
І саме тоді воно й рвонуло, пожбуривши в нещасного Лаккея неймовірну кількість тунельних відходів! От ніби в його тіло вдарили одночасно сто ковальських молотів. Цією нездоланною силою його підняло в повітря й ударило об стіну.
Втрачаючи останні краплини свідомості, Лаккей молився лиш про одне: тільки б пан Артеміс подивився в цей момент на якийсь інший монітор і не побачив його жахливого польоту й не менш ганебного падіння.
Холлі втрачала сили. Ліжко важило чи не вдвічі більше за її власне тіло, а краї металевої рами продавили жахливі червоні борозни в її долонях. Але як вона могла зупинитися тепер, коли мета була вже так близько?
Ельфиня знову вдарила ліжком об бетон. Хмарка сірого пилу заклубочилася довкола її ніг. Будь-якої миті той хлопчисько Фаул міг розгадати її задум — і тоді знову її наколють якимось наркотиком. Але поки той момент не настав…
Скрегочучи зубами від болю, вона підняла ліжко на висоту власних колін. І тут побачила. Серед сірого цементу завидніла пляминка чогось брунатного. Невже вийшло?
Враз забувши про біль, капітан Куць випустила ліжкову раму з рук і впала навколінці. Крізь цемент і справді проглядала малесенька латочка ґрунту. Холлі гарячково намацала жолудя в черевику й міцно стисла його в закривавлених пальцях.
— Я повертаю тебе землі, — прошепотіла вона, пхаючи пальці у вузьку ямку. — І заявляю свої права на дар, який належить мені по праву.
Один удар серця. Ніяких відчуттів. Другий удар. І тут Холлі відчула, як чарівна сила пройняла їй руку — от ніби вдарило електричним струмом, як буває, коли доторкнешся до тролячого вольєру. Цим ударом її аж відкинуло в протилежний куток камери. Якусь хвильку світ кружляв перед її очима запаморочливо-пістрявим калейдоскопом, та коли кружляння припинилося, Холлі вже не була приборканою полонянкою-ельфинею. Капітан Холлі Куць знов була сильна й готова до бою.
— Отак, паничу Фауле! — Вона задоволено усміхнулась, побачивши, як блакитні іскринки чарівної сили швидко-швидко зшивають, зцілюють її рани. — Зараз побачиш, як я вирву в тебе дозвіл залишити цей будинок.
— Кинь усе! — бурчала Джульєтта. — Облиш усе та перевір, як там полонянка… — Дівчина звичним рухом перекинула за спину біляві свої коси. — Чи він не думає, що я йому покоївка якась?
Вона вдарила долонею по дверях камери.
— Гей, ельфине! Я зараз зайду, тож якщо ти робиш щось непристойне, швиденько закінчуй!
Джульєтта набрала на пульті потрібну комбінацію цифр.
— От тільки попоїсти я тобі не принесла: ні митих фруктів, ні перемитих овочів. Але я не винна. Артеміс наполіг, щоб я негайно бігла вниз…
Тут Джульєтта замовкла: її ніхто не слухав! Вона зверталася до порожньої кімнати. Труснула головою, щоб мозок швидше підказав якесь пояснення. Пояснення ніяк не приходило, то дівчина вирішила краще обстежити камеру.
Нерішуче ступнула до бетонної клітки. Порожньо. Тільки серед сутіні щось ніби мерехтіло. Наче туманець, чи що. Це їй, мабуть, увижається через ті дурні окуляри. Як можна хоч що-небудь розгледіти в темних дзеркальних окулярах, та ще при такому освітленні? Тим більше що окуляри дев’яностих років, із моди вийшли, а на ретро ще не тягнуть.