— О боги! — видихнула Холлі.
— О боги? — перепитав Корч. — І що це має означати?
— Прожектори не підключені, — пояснила Холлі.
— О… — протяг Корч і замовк. А що ще міг він сказати?
Примруживши очі, Холлі подивилася на троля. Коли б вона не знала, які тролі тупі, безсловесні тварини, то могла б заприсягтися, що звірюка сміється з неї! Стоїть тут, кров цебенить із кількох ран у грудях, а він вишкіряється. Капітан Куць терпіти не могла, коли на неї отак вишкіряються.
— Смієшся? То на тобі! — вигукнула вона і вгатила йому в морду єдиною зброєю, що мала, — власною головою у шоломі.
Вчинок доблесний, що й казати, але пуття з нього було не більше, ніж коли б вона спробувала зрубати дерево пір’їною. Однак, на щастя, цей її нерозважливий удар спричинив інший ефект. На якусь частку секунди два кінці одного проводу з’єднались, і потік електричного струму ринув до одного з двох тунельних прожекторів, установлених на її шоломі. Яскраво-біле світло напругою в чотириста ват удерлося в червоні тролеві очиці, нестерпно-болючою стрілою протяло йому мізки.
— Хе-хе, — промимрила Холлі за мить до того, як троль судомно сіпнувся.
А наступної миті вона вже летіла геть, із запаморочливою швидкістю ковзала по підлозі; ушкоджена нога торохтіла по паркету.
Стіна наближалася жах як швидко. «Можливо, — з надією подумала Холлі, — це буде одне із тих зіткнень, коли біль відчувається не відразу, а згодом». «О ні, — заперечила песимістична частинка її «я», — боюсь, що тут ти помиляєшся…» Холлі бухнулася в гобелен, і вся епохальна картина норманського нашестя звалилася згори на неї. Біль, жахливий біль відразу пройняв усе її єство.
О-ох, — простогнав О’Гир. — Я так і знав. Відеокамери полетіли к бісу. Всі датчики болю зашкалило. Легені твої, капітане, геть вийшли з ладу. Ми втратимо з тобою зв’язок — але ненадовго. Ти тільки не хвилюйся, Холлі: твоя чарівна сила, певне, вже почала тебе зцілювати.
Ельфиня відчула, як чарівні блакитні струминки, пощипуючи-поколюючи, потекли до її численних ран. «Дякую вам, боги, за те, що на світі є жолуді…» Але все-таки трішечки запізно прийшла допомога. Біль набагато перевищував поріг її витривалості. За мить до того, як Холлі знепритомніла, її рука випорснула з-піц гобелена, впавши на оголений зап’ясток Лаккеєвої руки. Чудеса! Цей чолов’яга був усе ще живий. Внутрішня помпа вперто гнала кров по розбитому тілу. «Зцілися!» — звеліла Холлі. Й чарівна сила дзюрком потекла з її пальців на його шкіру.
Перед тролем постала складна проблема: котру з двох дамочок зжерти першою? Ох, цей вибір, вибір… І як тут вирішити, коли пелехату голову роздирає біль, а в грудях пече жменя куль, що застрягла в жировому прошарку між шкірою та грудною кліткою? Зрештою троль вирішив віддати перевагу тій жертві, котра виросла на земній поверхні. Ніжне людське м’ясце. Не те що начинена сухожиллями жорстка ельфійська мускулатура, об яку можна й зуби поламати.
Чудовисько присіло навпочіпки й жовтавим пазуром підняло підборіддя дівчини. Яремна вена, пульсуючи, ліниво вилася уздовж шиї. «Серце чи шия? — знову задумався троль. — Краще шия, бо ближче». Приклав гострий, ріжучий край пазура до ніжної людської плоті. Один швидкий надріз — і серце дівчини само пожене кров з її тіла.
Лаккей прочнувся, що само по собі було вкрай дивно. І збагнув відразу, що він живий, бо кожний кубічний сантиметр його тіла був наповнений гострим болем. Однак гірше було інше… Хай йому поталанило зостатися живим, але ж шия його була вивернута на всі сто вісімдесят градусів. А отже, він не те що не врятує зараз рідної сестри, а й навіть собаки більш ніколи не зможе вигуляти.
Охоронець поворушив пальцями. Біль пекельний— але добре, що пальці хоч якось рухаються. Дивовижно, що він узагалі зберіг бодай якісь рухові функції, зважаючи на ту страшну травму, якої зазнав його хребет. Пальці на ногах ніби теж ворушаться, хоча, можливо, це тільки фантомні відчуття, це тільки йому здається, адже він їх не може бачити.
І рана на грудях ніби теж перестала кровоточити, в голові проясніло. Загалом він почувався куди краще, ніж мав би після того, що його спіткало. Сили небесні, що ж це тут відбувається?
Тут Лаккей помітив щось незвичайне. Скрізь по його тілу витанцьовували якісь блакитні іскринки. Це, либонь, у нього такі галюцинації, це його уява малює всілякі приємні картинки, аби відволікти розум від думок про невідворотний кінець. Гм, тільки, слід сказати, якісь надто вже реалістичні галюцинації.