— Нехай же прийде сюди та нова дівчина.
— Добре, мамо.
— Хай вона принесе нарізаного огірка й води.
— Так, мамо.
Ангеліна блиснула на нього підозріливим поглядом.
— І годі тобі називати мене мамою! Не відаю, хто ти такий, але вже ж точно не мій маленький Арті.
Артеміс заморгав, стримуючи навалу непроханих сліз.
— Ну звісно. Перепрошую, ма… Перепрошую.
— Гм. І не смій приходити сюди знову, а то я скажу чоловікові, щоб зайнявся тобою. Знаєш, він дуже важлива особа.
— Дуже добре, пані Фаул. Більше ви мене не побачите.
— От і чудово. — Ангеліна раптом заклякла. — О, ось! Ти чуєш їх?
Артеміс похитав головою.
— Ні, я не чую ніяких…
— Вони прийшли по мене! Вони скрізь!
У пошуках рятунку Ангеліна з головою пірнула під ковдру. Збігаючи вниз по східцях, Артеміс усе чув позаду її нажахані ридання.
Книга виявилася куди впертішою, ніж Артеміс сподівався. Вона начебто свідомо чинила йому опір, та ще й як затято! Через які тільки програми він її не пропускав, а комп’ютер усе видавав нульовий результат.
Артеміс роздрукував кожну сторінку й порозвішував аркуші по стінах свого кабінету. Іноді, буває, виведеш на папір — і краще розпізнаєш проблему. Такого письма він зроду ще не бачив, і все ж таки ці літери мали напрочуд знайомий вигляд. Текст — явна суміш символів і знакової абетки — блукав по сторінці ніби навмання, без жодного очевидного порядку.
Комп’ютерній програмі необхідна була якась система відліку, потрібен був вихідний пункт, від якого можна було б відштовхнутися, щоб вибудувати розшифрування. Артеміс брав кожен знак окремо й порівнював з англійською, китайською, грецькою, арабською та кириличною абетками, дійшов навіть до давньо-кельтського, огамічного письма. Безрезультатно.
Роздратувавшись від невдач, Артеміс прогнав Джульєтту, що принесла бутерброди й тим самим відірвала його від роботи, — і перейшов до символів. Найчастіше трапдялася піктограма, яка зображала чоловічу фігурку. Це так він припустив, що чоловічу, але ж, коли зважити на його обмежене знання анатомії Чарівного Народу, фігурка цілком могла виявитись і жіночою. Враз йому сяйнула ідея. У програмі «Надпотужний перекладач» він відкрив теку під назвою «Стародавні мови» й вибрав єгипетську.
Нарешті! Збіглось! Символ «чоловіча фігурка» дуже скидався на символічне зображення бога Анубіса, знайдене на внутрішніх стінах гробниці Тутанхамона. Це узгоджувалося й з іншими його знахідками. Пам’ятки найдавніших писемностей розповідали про ельфів та фей, припускаючи, що їхня цивілізація передувала людській. Схоже було, ніби давні єгиптяни просто взяли якесь письмо, що існувало до них, і пристосували його до своїх потреб.
Траплялися й інші подібні риси. Одначе гном’ячі та єгипетські знаки все ж настільки різнилися між собою, що комп’ютерна програма не вловлювала схожості між ними. Тож не лишалося нічого іншого, як виконати всю роботу вручну. Кожен знак гном’ячого письма довелося збільшувати, роздруковувати на принтері, а тоді вже зіставляти з ієрогліфами.
Від передчуття успіху шалено калатало в грудях серце. Чи не кожному чарівному знакові, чи не кожній піктограмі знаходився свій ієрогліфічний, єгипетський відповідник. Більшість з-поміж них мала універсальний характер, скажімо, сонце чи птах. Але декотрі здавалися вкрай неприродними, тож доводилося потрудитися над ними, щоб до чогось припасувати. От, наприклад, фігурка Анубіса. Тут вона аж ніяк не могла означати бога-пса, й Артеміс надав їй значення короля Чарівного Народу.
Ще й годинник не вибив опівночі, як Артеміс нарешті завантажив усі здобутки своїх пошуків у «макінтош». Тепер йому лишалося тільки дати команду: «Розшифрувати». Що він і зробив. І дістав — купу сторінок безглуздої нісенітниці.
Нормальна дитина давно б уже махнула рукою на таке безпросвітне завдання. Пересічна доросла людина, либонь, гахнула б кулаком по клавіатурі. Але Артеміс був не такий. Книга просто випробовувала, чого він вартий, тож хлопець не міг дозволити собі їй програти.
Знаки ототожнено правильно, в цьому він ніскілечки не сумнівався. Отже, щось негаразд із їх послідовністю. Протерши очі (щоб витрусити з них сонливість), Артеміс люто — вкотре! — втупився у сторінки. Текст складався з частин, відділених одна від одної жирними лініями. Такі лінії могли означати кінець абзацу чи розділу, але ж написане годі було прочитати у звичний спосіб, «ідучи» зліва направо й від верхнього рядка до найнижчого.