— Так, пане. Дякую, пане.
— Ще й золото повернула. Це справжній подвиг — гідне вивершення всіх твоїх подвигів.
— Ну, золото не все, командувачу. Десь близько половини.
— Та не переймайся цим, — махнув рукою Корч. — Ми хутенько повернемо й решту.
Рукавом Холлі витерла антирадіаційну піну з чола.
— Я вже думала про це, пане. І придумала невеличкий план, що дозволить уникнути нікому не потрібних жертв. Хлопчисько Фаул припустився ще однієї помилки. Він мені так і не заборонив повертатися до його дому, а те, що він мене викрав і ввіз у свою оселю, можна тлумачити лиш як запрошення. Отже, його запрошення досі дійсне. Тож я можу безперешкодно проникнути в будинок і стерти пам’ять в усіх його мешканців. Золото ми заховаємо десь у будинку, а завтра вночі ще раз зупинимо час і…
— Ні, капітане.
— Але ж, пане…
Подобріле на мить Корчеве обличчя знов стало мов витесане з каменю.
— Ні, капітане. Рада не піде ні на які затримки задля якогось там багноїда-викрадача. Ні, інші варіанти зовсім не проходять. Я маю на руках наказ — повір мені, категоричний наказ: знищити.
І, крутнувшись, зайшов у шатл. Але Холлі не відставала від командира.
— Але ж та дівчина, пане! Вона ні в чому не винна!
— Це, сказати б, відходи виробництва. На всякій війні трапляються безневинні жертви. Та й вона сама вибрала свою долю — тим, що опинилася не на тому боці. Її вже ніяк не врятувати.
Холлі не вірила своїм вухам.
— Відходи виробництва? Та як ви можете таке казати? Всяке життя — це життя, воно недоторканне!
Корч різко обернувся до неї й схопив її за Плечі.
— Ти, Холлі, зробила, що могла, — мовив він. — Ніхто не зробив би краще чи більше. Ти навіть повернула більшу частину викупу. Але ти нині переживаєш те, що люди називають «стокгольмським синдромом»: ти перейнялася симпатією до своїх викрадачів. Не хвилюйся, це минеться. Річ у тім, що ці люди в будинку знають. Знають про нас. І ніщо їх уже не врятує.
— Це не зовсім так, — докинув свої п’ять копійок О’Гир, відірвавшись від розрахунків. — Із технічної точки зору. До речі, Холлі, з поверненням тебе!
Холлі так гарячково вхопилась за кентаврові слова, що їй забракло навіть секунди, щоб подякувати йому за привітання:
— Що ти маєш на увазі? Що означає «не зовсім так»?
— О, я чудово почуваюся, спасибі, що запитала!
— О’Гире! — в один голос вигукнули Холлі й Корч.
— Ну, ви ж знаєте, як сказано в Книзі:
Отож, якщо цей хлопчисько виживе, перемога лишиться за ним. Ось так просто. І навіть Рада не піде супроти Книги.
Корч пошкріб підборіддя.
— То мені є чого хвилюватися?
— Та ні, — невесело засміявся О’Гир. — Ці хлоп’ята вже вважай що мертві.
— Вважай що мертві — не те саме, що мертві насправді.
— Це наказ?
— Саме так, солдате.
— Я не солдат, — відказав О’Гир і натиснув на кнопку.
Лаккей був неабияк здивований.
— І ви віддали їй золото?
— Близько половини, — кивнув головою Артеміс. — Але нам лишилось і так велике багатство. Близько п’ятнадцяти мільйонів доларів, відповідно до нинішніх ринкових цін на золото.
Зазвичай Лаккей не вдавався до розпитувань. Але цього разу він мав підстави це робити.
— Але чому, Артемісе? Ви можете сказати мені?
— Гадаю, що можу, — усміхнувся хлопець. — Я подумав, що ми заборгували капітанові дещицю. За надані нам послуги.
— І це все?
Артеміс знову кивнув. Не варто — поки що — розповідати про своє бажання. Адже це могли б розцінити як вияв слабкості.
— Гм-м, — гмукнув Лаккей. Видно було, він зробив якісь свої висновки.
— Ну, а зараз нам годилося б відсвяткувати нашу перемогу, — ентузіастично заявив Артеміс. — Вип’ємо шампанського, чи що.
І заквапився до кухні, уникаючи проникливого Лаккеєвого погляду.
Коли Лаккей із Джульєттою приєдналися до хлопця, він уже встиг наповнити три келихи шампанським «Дом Періньйон».
— Знаю, що я ще замалий для таких напоїв, але певен, що мама не стала б мене за це лаяти. Один келишок не завадить.
Лаккей відчув, що юний господар щось приховує. Однак він без жодного слова узяв поданий йому високий кришталевий келих.
Джульєтта запитливо подивилася на старшого брата:
— І мені можна?
— Гадаю, що так. — І, зробивши глибокий вдих, додав: — Ти ж знаєш, сестричко, як я люблю тебе.
Джульєтта набурмосилася — місцеві лобуряки вважали цю її звичку дуже звабливою — і ляснула брата по плечу.