— Так, — погодився Артеміс.
— Добре. Знаю, цього можна було і не говорити. Втім, на тебе чекають у маленькому котеджі з квітами на вікнах. Переказуй мої вітання.
— Перекажу, — машинально кивнув хлопець.
Пілот пішов на посадку і сховав транспортер за пустим напіврозваленим кам’яним будинком. Коли він переконався, що ніхто не бачить, над задніми дверима спалахнув зелений вогник.
Холлі допомогла Артемісу підвестися.
— Спокій нам не загрожує, — сказала вона.
— Знаю, — криво посміхнувся хлопець. — Завжди щось відбувається.
— Якщо не гобліни, то демони, що мандрують у часі. — Холлі поцілувала його в щоку: — Ти не хлопець, а вулкан.
— Уже майже приборкав свої гормони.
Холлі показала на своє блакитне око.
— Тепер ми назавжди будемо часткою одне одного.
Артеміс торкнувся щоки під карим ельфійським оком.
— Не спускатиму з тебе очей.
— Це жарт? Господи, ти змінюєшся!
У хлопця запаморочилося в голові.
— Маю. Мені ж майже вісімнадцять.
— Ого! Це ти вже й голосувати можеш!
— Я вже кілька років голосую, — посміхнувся хлопець і постукав по каблучці-телефону. — Зателефоную пізніше.
— У мене таке відчуття, що ми маємо багато про що поговорити.
Вони міцно обійнялися, і Артеміс зробив крок до дверей. Вийшов, оглянувся, але в небі нічого не було.
На ранкових вулицях села Дункад Артеміс Фаул мав не дуже доречний вигляд. Самотній підліток
у розірваному костюмі. Він підвівся кам’яними сходами, лишаючи по собі попіл і мало не впав, піднімаючись на причал.
Попереду, обіпершись на парапет, стояли люди. Бородатий рибалка розказував, що бачив уночі шестиметрову хвилю, що зникла, не доходячи до берега. Розказував він дуже добре, розмахуючи руками та імітуючи звуки. Інші чоловіки кивали йому в обличчя, але за його спиною переморгувалися і хитали головами.
Артеміс, не звертаючи на них уваги, пройшов до котеджу з квітами на вікнах.
«Квіти? Хто б міг подумати!»
На дверях був цифровий замок, що в такому сільському оточенні здавався зайвим. Утім, меншого Артеміс не очікував. Він набрав код. Його день народження: нуль, один, нуль, дев’ять. Двері відчинилися, вимкнулася сигналізація.
Усередині було темно. Штори були опущені, і світло вимкнене. Хлопець увійшов в обставлений по-спартанськи будиночок: функціональна кухня, один стілець і простий дерев’яний стіл. Телевізора не було, але на полицях стояли сотні книжок з різних предметів. Коли очі пристосувалися до темряви, хлопець зміг розібрати деякі назви. Серед них були «Мистецтво війни» і «Звіяні вітром».
— Ти мене дивуєш, друже, — пробурмотів Артеміс і торкнувся корінця «Мобі Діка».
Не встиг він торкнутися книги, як на кінчику пальця спалахнула червона цяточка.
— Знаєте, що це таке? — пролунав за спиною низький голос. Якби грім міг говорити, то говорив би саме таким голосом.
Артеміс кивнув. Зараз не час для різких слів і різких рухів.
— Добре. Тоді ви знаєте, що трапиться, якщо мене засмутити.
Знову кивок.
— Чудово. Тепер заведіть руки за голову і поверніться.
Артеміс так і зробив і опинився віч-на-віч з високим бородатим чоловіком із довгим волоссям, зібраним у хвостик. І волосся, і борода були сиві. Навколо очей додалося зморшок, а під очима пролягли глибокі тіні.
— Батлере? — сказав Артеміс. — Це ти ховаєшся під усім цим волоссям?
Батлер відсахнувся, немов громом прибитий. Очі в нього розширилися, в горлі раптом пересохло.
— Артемісе? Ви... Ви ж не свого віку! Я завжди думав, що...
— Позачасовий тунель, друже, — пояснив Артеміс. — Я ж тебе тільки вчора бачив.
Але Батлера його слова не переконали. Він швидко підійшов до вікна і розсунув штори. Маленьку кімнату наповнило рожеве вранішнє світло. Батлер повернувся до хлопця й обхопив його обличчя долонями. Великими пальцями він стер навколо очей попіл.
У тих очах він побачив таке, що в нього підкосилися коліна.
— Артемісе, це ви. Я вже почав думати... Ні, ні. Я знав, що ви повернетесь. — І повторив знову, більш упевнено: — Я знав. Я завжди знав.
Охоронець так міцно обійняв хлопця, що мало не переламав йому ребра. Артеміс міг би присягнути, що почув схлип, але коли Батлер його відпустив, обличчя в нього було таким, як і завжди.
— Вибачте за бороду і волосся, Артемісе. Потрібно було загубитися серед місцевого населення. Як пройшла... е-е... подорож?
Хлопець мало не розплакався.
— М-м... Було багато подій. Якби не Холлі, у нас би нічого не вийшло.