— Зітнемо їм голови! — вигукнуло одне бісеня, усі інші швидко підхопили.
— Так, зітнемо їм голови, — сказав Номер Один, але без особливого ентузіазму в голосі.
«Яка в мене мотивація? — подумав він. — Я ж ніколи навіть не куштував людського м’яса».
Бісенята пострибали на лавки і почали скандувати:
— Зітнемо їм голови! Зітнемо їм голови!
Аббот і Роулі приєдналися до них. Клацали пазурами і вили. Від нудотно-солодкого запаху стало важко дихати. Слиз деформації. У когось почалися спазми. Емоції вели до змін.
Номер Один не відчував нічого. Анічогісінько. Він робив усе що міг: заплющив очі, напружився так, що кров кинулася в голову, уявляв кров. Але жага крові та думки про різанину не чіпляли.
«Усе дарма, — подумав він. — Я не такий, як усі».
Номер Один замовк і сів, обхопивши голову руками. Навіщо удавати — іще один цикл змін пройшов повз нього.
Не те що в інших бісенят. Вистава Аббота відкрила в них природне джерело тестостерона і кровожерливості. Одне за одним вони падали в корчах деформації. З пор потекла зелена рідина, спочатку повільно, потім забила струмом. Усіх залило тією гноївкою, геть усіх. Прямо рекорд: стільки бісенят одночасно переживають деформацію. Звісно, усі лаври дістануться Абботу.
Поява рідини викликала новий приступ виття. І чим голосніше вили бісенята, тим швидше лилася рідина. Номер Один чув, що людям потрібно кілька років, щоб перетворитися з дитини на дорослого. Бісенята робили це за кілька годин. А такі зміни болючі.
Коли почали витягуватися кістки і гнутися роги, радісне виття змінилося скигленням від болю. Вкриті зеленою багнюкою руки і ноги довшали. Від солодкуватого запаху Номера Один мало не знудило.
Бісенята попадали на підлогу. Іще кілька секунд вони молотили ногами, а тоді муміфікувалися завдяки своїй рідині. Лежали собі в коконах, мов велетенські зелені жуки, надійно упаковані у затверділий слиз. У класі раптом стало дуже тихо, потріскувала лише поживна рідина, що підсихала, і вогонь у кам’яному комині.
Аббот так широко посміхнувся, що голова в нього мало не розпалася на дві частини.
— Непогана робота зранку, як уважаєш, Роулі? Я змусив їх усіх почати деформацію.
Роулі рикнув, погоджуючись, але тут помітив Номера Один.
— Окрім Малого.
— Та ні, — почав було Аббот, але зупинився. — Так. Усіх, крім Малого.
Допитливі погляди Роулі й Аббота мало дірку не пропалили на лобі Номера Один.
— Я хочу пройти деформацію, — сказав він, опустивши очі на пальці. — Дуже хочу. Але це огидно. Мені це не подобається. І отой слиз. Навіть від самої лише думки, що на мені буде ця гидота, мене починає нудити.
— Що починає? — з підозрою запитав Роулі.
Номер Один зрозумів, що потрібно пояснити вчителеві якось простіше.
— Хочеться блювати.
— А, — з огидою потрусив головою Роулі. — Від слизу тобі хочеться блювати? Що ж ти за біс такий? Усі інші життя готові віддати за той слиз.
Номер Один набрав якнайбільше повітря і сказав уголос те, що вже давно знав.
— Я не такий, як інші, — Голос у Номера Один тремтів. Іще трохи, і він розплачеться.
— Ти плакати зібрався? — витріщив очі Роулі. — Це вже занадто, Леоне. Він зараз розплачеться, як жінка. Я здаюся.
Аббот почухав підборіддя.
— Давай, я спробую іще дещо.
Він покопався в кишені плаща і нишком почепив собі щось на руку.
«О ні, — подумав Номер Один. — Тільки не це. Тільки не Стоуні».
Аббот підняв руку, на яку накинув плаща. На руці була мініатюрна сцена. Над шкірою плаща підняла голову лялька-людина. Голова була зроблена з гротескної кульки фарбованої глини. Важкий лоб, грубі риси. Номер Один сумнівався, що в реальному житті люди були такими огидними, та демони не славилися своїм художнім смаком. Аббот часто користувався Стоуні як візуальним стимулом для тих бісенят, у яких виникали труднощі з деформацією. Немає потреби казати, що з лялькою Номер Один уже зустрічався.
— Р-р-р-р, — сказала лялька, а якщо точніше — Аббот, що нею керував. — Р-р-р-р, мене зовуть Стоуні Людина Бруду.
— Вітаю, Стоуні, — кволо відповів Номер Один. — Як справи?
Лялька тримала в руці маленький дерев’яний меч.
— Не переймайся моїми справами. Я ж твоїми не переймаюся, бо ненавиджу всіх ельфів та інших міфічних створінь, — сказав Аббот писклявим голосом. — Я вигнав їх із їхніх домівок. І якщо вони спробують повернутися, я всіх уб’ю.
Аббот опустив ляльку.
— Ну, що відчуваєш?