І тут Холлі відчула запах озону, в руці потеплішало. Артеміс не помилився. Часу не було. Хтось наближався.
Номер Один з’явився на сцені більш-менш непошкоджений. Подорож коштувала йому останньої фаланги на правому вказівному пальці і десь двох гігабайтів пам’яті. Але то були погані спогади, та й руки в нього були не такі вже й золоті.
Дематеріалізація — процес не дуже болючий, а матеріалізація, як виявилося, і взагалі приємний. Мозок із задоволенням зареєстрував усі частини тіла, що зібралися разом, і видав цілу купу ендорфінів.
Номер Один глянув на те місце, де раніше був цілий указівний палець.
— Ти диви, — щасливо пробелькотів він. — Пальця немає.
Тут він помітив людей. Багатенько. Усі сидять рядами, що піднімаються аж до небес. Номер Один одразу ж зрозумів, що це таке.
— Театр. Я в театрі. І лише із сімома з половиною пальцями. У мене сім з половиною пальців, не в театру.
Це спостереження змусило його знову захихотіти. І це було б останнє, що він зробив би на цьому місці. Його б потягнуло до наступної зупинки в подорожі між вимірами, якби чоловік біля сцени не вистрілив в нього якоюсь ампулою.
— Ампула, — сказав Номер Один, пишаючись знанням людської лексики, і витягнув куций палець.
Після цього все відбулося дуже швидко. Події переплелися, як різнокольорові стрічки. Ампула спалахнула, в голові у Номера Один щось вибухнуло. В ногу вжалила бджола. Пронизливо заверещала жінка. Прямо під ним пробігло стадо тварин, може, слонів. І раптом, зовсім несподівано, земля під ним зникла, і все стало чорним. Біля пальців та обличчя ця чорнота була якоюсь дуже неприємною.
Останнє, що запам’ятав Номер Один до того, як його охопила персональна чорнота, — голос.
Не демонічний, бо тон був вищим. Щось середнє між пташкою і дикою свинею.
— Вітаю, демоне, — сказав голос і хихикнув.
«Вони знають, — подумав Номер Один і запанікував би, якби хлорал гідрат, що через ногу розповсюдився по всьому тілу, таке дозволив. — Вони про нас знають».
Саме цієї миті сироватка дісталася мозку, і він поринув у глибоку темну яму.
Артеміс спостерігав за подіями з ложі. На його губах промайнула легка посмішка захоплення, коли перед ним, немов туніський килим, розгорнувся весь план. Хто б його не склав, він був гарним. Більше, ніж гарним. Його можна порівняти із планами самого Артеміса.
— Не зводь камеру зі сцени, — наказав хлопець Батлерові. — Про ложу подбає Холлі.
Батлерові дуже хотілося прикрити Холлі, але його місце поруч з Артемісом. Урешті-решт, капітан Шорт зможе дати собі раду. І охоронець спрямував кристал годинника на сцену. Артеміс ніколи не пробачить, якщо він пропустить хоч наносекунду дії.
На сцені майже закінчилася опера. Норма вела Полліона до багаття, де їх обох і спалять. Усі очі були звернені на неї. Крім тих, що стежили за ельфійською драмою.
Урочиста і витончена музика стала мимовільним супроводом справжньої драми, що розгорталася в театрі.
Усе почалося з електричного потріскування праворуч від сцени. Почути його можна було, лише якщо очікували. А якби хтось і помітив спалах, не занепокоївся б. Запросто сприйняв би за відблиски світла або за спецефекти, які так обожнюють сучасні театральні режисери.
«Ага, — подумав Артеміс, відчуваючи знайоме поколювання в пальцях. — Щось наближається. Гра почалася».
«Щось» почало матеріалізуватися всередині блакитного кола електричних іскор. Розмита постать, що віддалено нагадувала людину. Менша, ніж попередня, але точно демон. І точно не відблиск світла. Спочатку постать була майже прозорою, але через секунду стала більш щільною, більш матеріальною.
«Ну, — подумав Артеміс. — Стріляйте транквілізатором».
Із тіні на протилежному боці театру висунулася срібна трубка. Пролунав тихий постріл, і з трубки вилетів дротик. Стежити за його траєкторією не було потреби. Артеміс знав, що той влучить прямо в ногу створіння. Нога — найкраща ціль. Легко влучити, мінімальний ризик фатальної рани. Ампула зі срібним наконечником і якимось міцним коктейлем усередині.
Істота на сцені намагалася щось сказати і дико жестикулювала руками. Артеміс почув, як хтось із публіки зойкнув: мабуть, помітили постать у світлі.
«Дуже добре. Ви його заякорили. Тепер потрібно відвернути увагу. Щось яскраве і гучне, але не дуже небезпечне. Якщо хтось отримає поранення, почнеться розслідування».
Хлопець перевів погляд на демона. Той уже зовсім матеріалізувався, але його прикривала тінь. Опера наближалася до крещендо в четвертому акті. Сопрано істерично ридала, і майже всі очі в театрі були спрямовані на неї. Майже всі. Але завжди знайдеться кілька таких, яким нудно в опері, особливо в четвертому акті. І тоді ці очі починають оглядати зал, вишукувати щось цікавіше. Ці очі обов’язково зупиняться на маленькому демоні праворуч від сцени, якщо їх щось не відволіче.