Холлі зробила збільшений знімок обличчя дівчинки.
— Маємо фото та ім’я, Фоулі. Тобі вистачить?
— Має вистачити, — відповів кентавр. — Зображення чоловіків я теж зробив із відео. Дай мені трохи часу, щоб прогнати їх через базу даних.
Унизу другий чоловік із Барселони розстебнув фальшиве відділення з ключками для гольфу.
— Потрібно перевірити мої ключки, — сказав він. — Подивлюся, чи все з ними гаразд. Якщо вони бовтаються, потрібно щось підкласти, щоб не торохкотіли.
Жодних підозр ці слова б не викликали, якби на людей не була націлена камера.
Чоловік поліз у сумку і за мить витяг маленьку руку і перевірив пульс.
— Гаразд. Усе добре.
— Чудово, — відповіла Мінерва. — А тепер потрібно поспати. Попереду довга подорож. Я посиджу трохи, бо хочу почитати. Наступний читатиме через чотири години.
Троє чоловіків кивнули, але ніхто не ліг. Так і лишилися сидіти, витріщившись на сумку, немов там був демон.
Артеміс із Батлером пересіли на літак «Ер Франс» до Ніцци і о десятій уже зареєструвалися в готелі «Негреско» і пили каву з круасанами на Променад дез Англе.
Холлі не пощастило. Вона досі тулилася на багажній полиці в потязі. Але то була вже інша полиця. Третя числом. Спочатку викрадачі зробили пересадку в Римі, потім в Монте-Карло, і тепер, нарешті, вони їхали до Ніцци.
Артеміс говорив у мізинець, що передавав вібрації до дельфійського телефону в долоні.
— Жодних підказок, куди саме вони їдуть?
— Поки що нічого, — відповіла втомлена і роздратована Холлі. — Ця дівчинка тримає дорослих чоловіків у залізному кулаку. Вони і слово бояться сказати. Мені вже набридло лежати на цій полиці. Таке відчуття, що я тут рік пролежала. А ви що там робите?
Артеміс тихенько поставив на блюдце чашку капучіно без кофеїну, щоб не брязнути.
— Ми в бібліотеці Ніцци. Намагаємося знайти щось про цю Мінерву. Може, у неї вілла десь неподалік.
— Рада чути, — озвалася Холлі, — бо мені здалося, що ви п’єте чай на пляжі, доки я тут упріваю.
За шість метрів від Артеміса на пляж накочувалися хвилі, немов хтось із відра поливав пісок смарагдовою фарбою.
— Чай? На пляжі? На розкоші немає часу, Холлі. Маємо закінчити важливу справу, — підморгнув він Батлерові.
— Ви переконані, що перебуваєте в бібліотеці? Мені почувся плескіт води.
Артеміс посміхнувся від задоволення.
— Вода? Звідки вона тут? Нічого, крім інформації, тут не плещеться.
— Посміхаєшся, Артемісе? Чомусь мені здається, що в тебе на обличчі твоя славетна гордовита посмішка.
У розмову втрутився Фоулі.
— Влучний постріл, Холлі. Знадобився час, але ми відстежили нашу таємничу дівчинку.
Посмішку Артеміса мов вітром здуло.
— Хто вона, Фоулі? Якщо чесно, я здивований, що досі не чув про неї.
— Дівчинка — Мінерва Парадізо, дванадцять років, народилася в Кань-сюр-Мер на півдні Франції. Чоловік в окулярах — її батько. Гаспар Парадізо. П’ятдесят два. Пластичний хірург, бразилієць за походженням. Має іще одну дитину, хлопчика Бо п’яти років. Мати пішла рік тому. Мешкає в Марселі у свого колишнього садівника.
Артеміс здивувався.
— Пластичний хірург? Чому ж ви так довго їх шукали? Мають же бути якісь записи, фото.
— У цьому і справа. В мережі фото немає. Навіть у місцевих газетах. Таке враження, що хтось системно витер усі сліди родини в Інтернеті.
— Але ж від тебе ніхто не сховається, чи не так, Фоулі?
— Саме так. Я копнув глибше і знайшов фантомне зображення на архівній сторінці французького телебачення. Мінерва Парадізо виграла національний конкурс з орфографії, коли їх було чотири. Коли я отримав ім’я, відстежити всіх інших було дуже просто. Ну, твоя подружка — це щось надзвичайне, Артемісе. Вона вже закінчила старшу школу і наразі отримує дві заочні освіти. Вивчає квантову фізику і психологію. Підозрюю, що вона закінчує докторантуру з хімії під вигаданим ім’ям.
— А інші два чоловіки? — втрутилася в розмову Холлі, доки Фоулі не встиг іще раз згадати «подружку».
— Латиноамериканець — Хуан Сото. Голова охоронного агентства «Сото Секьюріті». Схоже, він справжній охоронець. Щоправда, не дуже досвідчений, без належної підготовки. Хвилюватися не потрібно.
— А снайпер?
— Чоловік із милицями — Біллі Конг. Та іще штучка. Пересилаю файл тобі на шолом.
Через кілька секунд у Холліному вусі дзенькнуло голосове повідомлення про пошту, і вона відкрила файл на візорі. Тримірне фото Конга повільно оберталося в верхньому лівому кутку візора, а перед очима розгортався його послужний список.