Артеміс відкашлявся.
— Шолома в мене немає, Холлі.
-— А, містер з відсталими технологіями, — поблажливим тоном сказав Фоулі. — Почитати тобі?
— Якщо твій потужний мозок витримає таку примітивну вокалізацію.
— Гаразд. Біллі Конг. Виріс у цирку, втратив око, коли боровся з тигром...
Артеміс зітхнув.
— Будь ласка, Фоулі. Зараз не час для жартів.
— Звісно, — відповів кентавр, — ти ж у бібліотеці. Добре, ось тобі правда. Народився Джона Лі в Малібу на початку сімдесятих. Родина переїхала з Тайваню. Мати Енні. Один старший брат, Ерік, загинув під час кримінальних розборів. Мати із сином повернулася до Синьчжу, що на півдні від Тайпею. Конг переїхав до міста і став злодієм. У дев’яностих йому довелося вийти з бізнесу, бо сварка зі спільником закінчилася вбивством. Він штрикнув друга кухонним ножем. На нього досі чекає ордер на арешт на ім’я Джони Лі.
Холлі це здивувало. Важко було сказати, що Конг здатен на вбивство. Худорлявий чоловік з висвітленим волоссям, що стирчало в різні боки. Скоріше нагадує члена якоїсь хлоп’ячої поп-групи, аніж злочинця.
— Переїхав до Парижа і змінив ім’я, — продовжив Фоулі. — Зайнявся бойовими мистецтвами. Зробив пластичну операцію, але зовнішність змінилася не настільки, щоб надурити мій комп’ютер.
Артеміс опустив руку-телефон і звернувся до Батлера.
— Біллі Конг?
Охоронець охнув.
— Небезпечна людина. Має невелику, але добре натреновану команду. Наймаються охоронцями до тих, хто веде небезпечне життя. Чув, що він став законослухняним і працює у якогось лікаря в Європі.
— У потягу Конг, — сказав Артеміс. — Саме він і був тим чоловіком з милицями.
Батлер задумливо кивнув. У злочинному світі Конг мав погану репутацію. Жодних моральних принципів, береться за будь-яку роботу, якою б огидною вона не була, якщо йому добре заплатити. У нього було одне-єдине правило: не кидати роботу, доки ту не закінчено.
— Якщо ми маємо справу з Конгом, то все набагато небезпечніше. Потрібно рятувати того демона якомога швидше.
— Згоден, — знову підняв «телефон» хлопець. — Чи ми маємо адресу, Фоулі?
— Гаспарові Парадізо належить шато в Туретт-сюр-Лу, за двадцять хвилин від Ніцци.
Артеміс одним ковтком допив капучіно.
— Добре. Холлі, зустрінемося там.
Хлопець підвівся, поправив піджак.
— Батлере, друже, нам потрібне обладнання для спостереження. Чи не знаєш ти когось у Ніцці, хто зможе його позичити?
Батлер відкинув кришку тоненького мобільного телефону.
— А ви як гадаєте?
Туретт-сюр-Ду, південь Франції
Туретт-сюр-Лу — маленьке селище ремісників, що притулилося до схилів приморських Альп. Шато Парадізо розміщувався вище за інші будинки, на пласкій верхівці трохи нижче снігової лінії.
Шато побудували іще в дев’ятнадцятому сторіччі, але після того воно пережило кілька значних змін. Стіни були зведені з каменю, вікна були дзеркальними і, можливо, куленепробивними, повсюди стирчали камери. Дорога до шато була типовою для цього регіону: вузенька і з великою кількістю поворотів. На південному боці розташувалася вежа спостереження, з якої відкривався вид на 360 градусів, отже, можна було побачити усіх, хто наближався. Територію охороняло кілька чоловіків, а в садах хоч і було повно вкритих травою дюн, сховатися було не можна.
Артеміс із Батлером залягли під кущами на сусідньому схилі. Охоронець роздивлявся шато крізь потужний бінокль.
— До них точно можна дістатися, — зауважив Батлер. — Здається, я бачив це місце в якомусь із фільмів про Джеймса Бонда.
— Тобі ж не складно, чи не так?
Батлер спохмурнів.
— Я охоронець, Артемісе. Людина-бронежилет. Залазити до укріплених замків — не моя спеціальність.
— Ти рятував мене і з більш укріплених місць.
— Так, — погодився охоронець, — але я мав наводчика. Або був у відчаї. Якби мені довелося піти звідси з порожніми руками, то я б і не дуже переживав, аби тільки ви ішли поруч зі мною.
Артеміс поплескав його по руці.
— Ми не можемо піти, старий друже.
Батлер зітхнув.
— Не можемо. — Він передав бінокль хлопцеві: — Почніть із західного кута і ведіть на схід.
Артеміс підніс бінокль до очей, навів фокус.
— Бачу патруль із двох чоловіків.
— Приватна охоронна агенція Сото. Зброї не видно, але щось під піджаками явно є. Мінімальна підготовка, як мені здається. Але якщо їх тут більше, ніж двадцять, то впоратися з ними всіма дуже важко. А якщо мені це і вдасться, то місцева поліція буде тут за лічені хвилини.