Демон замовк, розглядаючи хлопця, немов той був якимось фантастичним створінням. Власне, саме так воно і було. Артеміс, у свою чергу, провів хвилини, що могли стати останніми хвилинами його життя, спостерігаючи пейзажі, які відкривалися перед ним. Вони матеріалізувалися на будівництві Каса Міла, але будинок не був закінчений. Робітники були зайняті на риштуванні навколо будівлі, а над аркушем з планом схилився засмаглий бородатий чоловік.
Артеміс посміхнувся. Сам Гауді. Як цікаво.
Сцена затверділа, кольори стали яскравішими. Хлопець відчув сухе іспанське повітря, важкий запах поту і фарби.
— Прошу? — сказав Артеміс іспанською.
Гауді підняв голову, і нахмурені брови злетіли на лоба. Із повітря вийшов хлопчик. Поруч із ним зігнувся демон.
Геніальний архітектор убирав очима всі деталі, навічно залишаючи їх у своїй пам’яті.
— Сі? — невпевнено сказав він.
Артеміс указав на верхівку будівлі.
— Ви хотіли оздобити дах мозаїкою. Подумайте ще раз. Ваш сюжет дуже банальний.
Хлопчик із демоном зникли.
Батлер не запанікував, коли істота вийшла з дірки в часі. Але ж його вчили не панікувати, якою б екстремальною не була ситуація. На жаль, ніхто з тих, хто був на Пасаж де Грасіа, не закінчував Академію Приватного Захисту мадам Ко, тож вони панікували голосно і відчайдушно. Усі, крім кучерявої дівчинки і двох чоловіків з нею.
Коли з’явився демон, публіка завмерла. Коли істота зникла, публіка раптово оживилася. Повітря сповнилося криками і зойками. Водії кинули автомобілі, а дехто і у вітрину із переляку в’їхав. Людська хвиля відхлинула від того місця, де матеріалізувалося потойбічне створіння. А от дівчинка та її компаньйони пішли проти течії, бо, власне, побігли до того місця, де показався демон. Чоловік із милицями продемонстрував неабияку спритність як на каліку.
На пекло навколо себе Батлер уваги не звертав: був зосереджений на своїй правій руці. Чи правильніше сказати, на тому місці, де була права рука секунду тому. Саме перед тим, як хлопець зник в іншому вимірі, Батлерові вдалося схопити його за плече. І вірус зникнення перекинувся і на його руку. Тепер охоронця тягло туди, де зник Артеміс. Він досі відчував кістляве плече свого підопічного.
Батлер думав, що зникне вся рука, але цього не сталося. Зникла лише кисть. Він досі відчував її, немов вона була під водою. І досі відчував Артеміса.
— Е, ні, — прогарчав він крізь зуби, зміцнивши невидиму хватку. — За всі ці роки мені забагато всього довелося перетерпіти, щоб ти так просто зник.
І Батлер потягся через десятиріччя і витяг хлопця з минулого.
Це було не так уже й легко. Охоронець немов каменюку тягнув крізь море багнюки, але не такою він був людиною, щоб відступитися. Вперся ногами в землю і напружив спину. Артеміс вискочив із двадцятого сторіччя і незграбно приземлився в двадцять першому.
— Я повернувся, — сказав хлопець, немов щойно закінчив рутинний обхід. — Як несподівано.
Батлер допоміг йому підвестися і швидко оглянув з усіх боків.
— Усе на своїх місцях. Нічого не зламано. Ну, Артемісе, скажіть мені, скільки буде двадцять сім помножити на вісімнадцять цілих п’ять десятих?
Хлопець обтрусив піджак.
— Бачу, ти вирішив перевірити мої розумові здібності. Дуже добре. Вважаю, можна припустити, що подорожі в часі певним чином впливають на мозок.
— Відповідайте на запитання! — не відступався Батлер.
— Чотириста дев’яносто дев’ять цілих п’ять десятих, якщо вже так потрібно.
— Повірю на слово.
Велетенський охоронець схилив голову вбік.
— Сирени. Мусимо вибиратися звідси, Артемісе, а то мені доведеться стати причиною міжнародного інциденту.
Він потяг хлопця на інший бік дороги, до єдиної машини, що там стояла. Марія трохи зблідла, але клієнтів не кинула.
— Молодець, — похвалив її Батлер, відчиняючи задні двері. — До аеропорту. Тримайся подалі від магістралі, якщо можна.
Марія ледь дочекалася, доки Батлер з Артемісом пристебнуть ремені безпеки, і шини завищали по асфальту. Світлофори лишилися без уваги. Білява дівчинка і її супутники лишилися на тротуарі позаду.
Марія глянула в дзеркало на Артеміса.
— Що сталося?
— Жодних питань, — увічливо порадив Батлер. — Очі на дорогу. Їдьмо.
Він знав, що розпитувати зараз немає ніякого сенсу. Артеміс пояснить усе про дивне створіння тоді, коли буде готовий.
Хлопець мовчав. Лімузин домчав до Ла Рамбли і пірнув у лабіринт вузеньких вулиць центру Барселони.
— Як я сюди потрапив? — нарешті сказав Артеміс. Думки вголос. — Чи ліпше спитати, чому ми не там? Або чому ми не тоді? Що затримало нас у цьому часі? — І він поглянув на Батлера, — Чи є на тобі щось срібне?