Коли машина зупинилася, Артеміс продовжив інструктаж.
— Тайбей 101 — це диво сучасної інженерії. А надихнув на нього архітекторів скромний бамбук. Але лише завдяки одній такій формі в разі землетрусу або сильного вітру він би не втримався, тож його побудували на залізобетонному каркасі, та ще підвісили сталеву кулю масою сім тон, яка виконує роль маятника, що гасить силу вітру. Геніально. Замість будинку гойдається маятник. Його можна навіть з оглядового майданчика побачити. Власники вкрили його шаром срібла завтовшки в п’ятнадцять сантиметрів, на якому зробив гравіювання відомий тайбейський митець Александр Чу.
— Дякую за урок з мистецтва, — перервала його Холлі. — А тепер поділися з нами своїм планом. Хочу закінчити справу і зняти цей дурний костюм. Він так виблискує, що мене помітять усі супутники.
— Мені мій теж не дуже подобається, — поскаржився Номер Один, убраний в очіпок і помаранчеву квітчасту сукню. Помаранчевий, вирішив він, йому аж ніяк не пасує.
— Твоя сукня — то не найбільший твій клопіт, — зауважила Холлі. — Наскільки я пам’ятаю, ми от-от віддамо тебе в руки кровожерливого вбивці. Чи не так, Артемісе?
— Саме так, — підтвердив Артеміс. — Але лише на кілька секунд. Небезпеки для тебе майже немає. Хіба що на кілька секунд. І якщо мої підозри правильні, ми можемо врятувати Гібрас.
— Повернімося до миті, коли мені загрожуватиме небезпека, — нахмурився Номер Один. — На Гібрасі кілька секунд — це довгий час.
— Але не тут, — відповів хлопець, намагаючись його заспокоїти. — Тут за кілька секунд ти встигнеш розкрити долоню.
Номер Один заради експерименту кілька разів розкрив долоню.
— Дуже довго. Чи можна якось скоротити цей час?
— Навряд чи. Якщо і можна, то лише поставивши під загрозу життя Мінерви.
— Але ж вона прив’язала мене до стільця! — І Номер Один обвів очима збентежені обличчя. — Що? Я жартую. Звісно, я це зроблю. Але більше ніякого помаранчевого. Будь ласка.
Артеміс посміхнувся, але очі лишилися серйозними.
— Гаразд. Ніякого помаранчевого. А тепер до плану. Він складається із двох частин. Якщо перша не спрацює, друга не знадобиться.
— Не знадобиться, — машинально повторив Номер Один. — Буде непотрібною, зайвою.
— Точно. Тож поясню її, коли буде потреба.
— А першу частину? — поцікавилася Холлі.
— У першій частині ми зустрінемося з жорстоким убивцею і його бандою, і він сподівається, що ми передамо йому Номер Один.
— А ми що зробимо?
— Передамо Номер Один, — сказав Артеміс. Він повернувся до трохи переляканого бісеняти. — Як тобі подобається план?
— Ну, перша частина мені не подобається, а остання мені не відома. Сподіваюся, в середині буде щось приємніше.
— Не хвилюйся, — запевнив його Артеміс. — Буде.
Тайбей 101
Зі схожого на печеру вестибюлю друзі на швидкісному ліфті піднялися на оглядовий майданчик. Можна сказати, що Холлі та Номер Один формально отримали запрошення, бо табличка на головному вході наполегливо просила відвідувачів приходити та йти, коли їм схочеться. Принаймні Холлі вирішила вважати це запрошенням.
— Ліфти «Тошиба», — прочитав Артеміс у брошурі, яку прихопив на вході. — Найшвидші ліфти у світі. Ми рухаємося зі швидкістю вісімнадцять метрів за секунду, тож на вісімдесят дев’ятому поверсі будемо менше, ніж за півхвилини.
Артеміс глянув на годинник, і двері відчинилися.
— Гм. Вчасно. Вражаюча техніка. Може, вдасться дістати такого додому?
Вони вийшли на оглядовий майданчик. На протилежному боці розташувався ресторан. Відвідувачі могли ходити по всьому майданчику і знімати панорамний вид. З цієї висоти можна було навіть Китай побачити через Тайванську протоку.
На якусь мить друзі забули про свої проблеми і сповнилися благоговіння перед грацією цієї велетенської споруди. За вікнами на горизонті небо зливалося з морем. Особливо це вразило Номера Один. Він закрутився на місці, мало не заплутавшись у подолі сукні.
— Обережніше з піруетами, малий, — порадив Батлер, який отямився першим і повернувся до роботи. — Ти показуєш ноги. І натягни очіпок на обличчя.
Номер Один слухняно зробив те, що йому сказали, хоча очіпок йому явно не подобався. Він був безформним, з обвислими крисами, і голова бісеняти в ньому нагадувала мішок із випраною білизною.
— Нехай тобі щастить, Холлі, — сказав Артеміс у повітря. — Зустрінемося на двадцять третьому поверсі.
— Роби все якомога швидше, — прошепотіла йому на вухо Холлі. — Магії в мене лишилося не так уже й багато, щоб підтримувати захист. Уже починає проступати.