— Зрозумів, — ледь ворухнув губами Артеміс.
Компанія повільно підійшла до бару і сіла за столик під величезним маятником, що висів на метр вище вісімдесят дев’ятого поверху. Сімсоттонна куля нагадувала кімнатний Місяць, поверхня якого була вкрита традиційними малюнками.
— Це легенда про Ньяна, — пояснив Артеміс, немов вони сюди на екскурсію прийшли. — Кровожерливе чудовисько, що напередодні кожного нового року жерло людську плоть. Щоб його відстрахати, запалювали смолоскипи і пускали хлопавки, тому що Ньян боявся червоного. Звідси і бризки червоної фарби. Судячи з малюнків, Ньян скоріше за все був тролем. Чу спирався на описи сучасників.
До столику підійшла офіціантка.
— Лі хо бо, — сказав Артеміс. — Можна нам горнятко чаю «оолонг»? Органічного, якщо маєте.
Офіціантка глянула на Артеміса і перевела погляд на Батлера, що досі стояв.
— Ви містер Фаул? — запитала вона бездоганною англійською.
— Так, я Артеміс Фаул, — відповів хлопець і постукав пальцями по столу, привертаючи увагу інших. — Ви щось для мене маєте?
Офіціантка передала йому серветку.
— Від джентльмена за барною стійкою, — пояснила вона.
Артеміс подивився на металеві поручні і буферну систему, що відокремлювала відвідувачів від масивного маятника і, що більш важливе, не дозволяла їм наближатися близько до нього.
Біллі Конг сидів за десять столиків від них і дивився в їхній бік. Він був не один. Більше в їхній бік ніхто не дивився, але за столиком разом із ним сиділо іще троє, і ще кілька притулилися в різних куточках бару. На колінах у Конга сиділа Мінерва. Він міцно тримав її за руку. Плечі у дівчинки були напружені, але губи презирливо скривилися.
— Ну? — покосився Артеміс на Батлера.
— Щонайменше дванадцятеро, — відповів охоронець. — У Біллі в Тайвані багато друзів.
— Дякувати богам, жодного невидимого, — сказав Артеміс, розгортаючи серветку.
«Відішли істоту до заброньованого столика, — було на ній написано. — Я відішлю туди дівчинку. Без витівок, бо постраждають люди».
Він передав серветку Батлерові.
— Що скажеш?
Охоронець уважно прочитав повідомлення.
— Гадаю, тут він нічого не накоїть. Занадто багато камер. Якщо його не помітить охорона, обов’язково впіймає в об’єктив хтось із туристів. Якщо Конг і спробує нас обдурити, то це буде на вулиці.
— А тоді вже буде запізно.
— Так ми сподіваємося.
Офіціантка повернулася з бамбуковою тацею, принесла глиняне горнятко чаю і три склянки. Артеміс неквапливо налив собі паруючої рідини.
— Як почуваєшся, Номере Один?
— Нога трохи болить.
— Дія знеболюючого закінчується. Пізніше Батлер зробить тобі ще одну ін’єкцію. Готовий? Усе буде добре, запевняю.
— Мені лише потрібно відкрити руку?
— Щойно ми зайдемо в ліфт.
— 1 все? Хочеш, я відверну його увагу якимись жартами, як ви з Холлі?
— Ні. Не треба. Просто відкрий руку.
— Я маю здаватися переляканим?
— Це було б доречно.
— Добре. Не думаю, що це буде важко.
Батлер повністю включився в процес. Як правило, він себе завжди контролював: ходив трохи зігнувшись, щоб не привертати зайвої уваги. Але тепер він розправив плечі і напружився, готовий стати до бою. Погляд у нього став пронизливим, на шиї випнулися м’язи. Він перехопив погляд Біллі Конга і примружив очі, немов прицілився. Навіть у переповненому приміщенні можна було відчути, як вони ненавидять одне одного. Парочка особливо чутливих туристів, що сиділа поруч, раптом занервувала і почала очами шукати найближчий туалет.
Відвівши погляд від Біллі Конга, Батлер опустився на коліна, щоб востаннє проінструктувати Номера Один.
— Усе, що тобі потрібно зробити, — це пройти до столика з написом «Заброньовано». Почекати, доки туди підійде Мінерва, а тоді піти до Конга. Якщо вони відразу ж тебе схоплять, рахуй до двадцяти і відкривай руку. Якщо чекатимуть, доки ми підемо, відкривай руку, коли зачиняться двері ліфта. Зрозумів?
— Я все зрозумів. Якою б мовою ти це не казав.
— Готовий?
Номер Один глибоко зітхнув. Від хвилювання у нього затремтів хвостик. Йому здавалося, що він спить. Як усе це може бути правдою? Хмарочоси! Будівлі, що дійсно шкрябають небо.
— Я готовий, — сказав він.
— Тоді рушай. Нехай тобі щастить.
І Номер Один вирушив у довгу самотню подорож до полону. Навколо нього юрбилися люди, збуджені, спітнілі, вони щось жували і наставляли одне на одного якісь апарати.