— Я не здивований, що бачу тебе, — сказав чоловік. — Власне, ти такий непомітний, що я геть усе про тебе забуду, ледве ти зникнеш.
Номер Один підвівся, розправив очіпок.
— Я зрозумів, ти з ним поговорила.
Холлі вимкнула захист і з’явилася перед очима.
— Трохи замесмеризувала, — зізналася вона. Ельфійка нахилилася через поручні і подивилася в ресторан. — Ходи-но сюди, Номере Один. Тобі сподобається.
Номер Один поклав пальці на скло. Внизу Конг і його приятелі влаштували справжній хаос, намагаючись пробитися до ліфтів. Особливо лютував Конг: збивав туристів на своєму шляху і перекидав столики.
— Мабуть, у нас немає на це часу, — сказав Номер Один.
— Немає, — погодилася Холлі.
Жоден із них не ворухнувся.
— Гей, дивіться! — вигукнув робочий. — Іще один ельф. Абсолютно непомітний.
Лише коли за Біллі Конгом і його бандою зачинилися двері ліфта, Холлі повернулася, щоб іти.
— Куди ми? — запитав Номер Один, змахнувши з ока сльозинку щастя.
— Тепер переходимо до другого етапу, — відповіла Холлі, викликаючи ліфт. — Час рятувати Гібрас.
— Нудьгувати немає часу, — сказав Номер Один, заходячи в металевий ящик. — Ти диви, моє перше кліше!
Артеміс і Батлер дивилися, як через ресторан до них прямує Мінерва. Вона трималася з великою мужністю. Спину вона держала прямо, а очі світилися рішучістю.
— Батлере, чи можна тебе про дещо попросити? — сказав Артеміс.
Батлер намагався утримати в полі зору відразу всіх, хто був у ресторані.
— Я зараз трохи зайнятий, Артемісе.
— Нічого складного. Просто відповідай «так» чи «ні». Чи це нормально під час статевого дозрівання відчувати прихильність у стресовій ситуації? Наприклад, під час рятування заручників?
— Вона гарненька, еге ж?
— Надзвичайно. І з почуттям гумору... пам’ятаєш той жарт про кварки?
— Пам’ятаю. Якось поговоримо про жарти. Може, Мінерва до нас приєднається. А у відповідь на ваше питання скажу, що це нормально. Чим напруженіша ситуація, тим більше гормонів виробляє організм.
— Добре. Значить, нормально. Повернемося до справ.
Мінерва не квапилася. Вона обходила туристів і столики і повільно наближалася до них.
Коли вона підійшла зовсім близько, Батлер поклав їй на плече руку.
— Щодня викрадають, еге ж? —-прогарчав він і підштовхнув дівчинку до ліфта.
Артеміс пішов за ними, поглядаючи через плече, чи не переслідують їх. Конг навіть не дивився в їхній бік, так зрадів своїй здобичі.
Ліфт відчинився, і трійця ступила всередину. На стіні ліфта замерехтіли позначки поверхів. Вони швидко опускалися.
Артеміс простягнув Мінерві руку.
— Артеміс Фаул Другий. Радий нарешті познайомитись.
Дівчина щиро потиснула руку.
— Мінерва Парадізо. Навзаєм. Заради мене ти відмовився від свого демона. Я дуже за це вдячна. — І вона ледь помітно почервоніла.
Ліфт уповільнився і зупинився, сталеві двері відсунулися в боки.
Мінерва визирнула.
— Але ж це не вестибюль! Чому не їдемо звідси?
Артеміс вийшов на сороковому поверсі.
— Наша справа тут іще не закінчена. Мені потрібно повернути демона, і настав час тобі дізнатися, що ти мало не накоїла.
ГЛАВА 12: СЕРЦЕ КАМЕНЯ
Тайбей 101, сороковий поверх, галерея Кімсічіог
АРТЕМІС перетнув вестибюль галереї Кімсічіог, за ним ішли Батлер з Мінервою.
— Ми в художній галереї, — сказала
Мінерва. — Хіба ми маємо час для мистецтва?
Артеміс раптом зупинився.
— Для мистецтва час завжди знайдеться, — трохи здивовано зауважив він. — Але ми прийшли сюди заради певного витвору.
— Якого?
Хлопець указав на розфарбовані шовкові прапори, що висіли на стелі на однаковій відстані один від одного. На кожному прапорі була написана одна-єдина руна.
— Я стежу за тим, що відбувається у світі мистецтва. Ця виставка мене особливо зацікавила. Перед нами те, що лишилося від фантастичної скульптури. Півколо дивних танцюючих створінь. Їм, мабуть, десять тисяч років. Уважають, що їх знайшли біля берегів Ірландії, втім, зараз вони в Тайвані, і виставляє їх американська нафтова компанія.
— Артемісе, чому ми тут? Мені потрібно дрдому до батька.
— Хіба ти не впізнаєш руни? Ти не пригадуєш, де їх бачила?
І Мінерва одразу ж пригадала.
— Ме уі! Сертеман![1]
Такі ж самі руни на чолі у демона. Такі точнісінькі.
Артеміс клацнув пальцями і рушив далі.
— Саме так. Коли я зустрів Номера Один, мені його плями здалися знайомими. Але я не відразу пригадав, де саме їх бачив. А щойно згадав, одразу ж подумав, що ця скульптура може бути зовсім не скульптурою.