— Коло цілителів! — здогадалася Мінерва. — Воно лишилося після позачасового закляття!
— Авжеж. А що, коли їх не розкидало по космосу? Що, коли один з них здогадався скористатися дотиком горгулій, щоб перетворити всіх на камені?
— І якщо Номер Один — цілитель, він єдиний може їх реанімувати.
— Чудово, Мінерво! Ти швидко схоплюєш. Молода, швидка і самовпевнена. Ти мені декого нагадуєш. Кого б це?
— Ніколи не здогадаюсь, — закотив очі Батлер.
— Але як ти все це влаштував? — здивувалася юна француженка. — Місце зустрічі обирав Конг. Я чула, як він розмовляв по телефону.
Артеміс задоволено посміхнувся.
— Доки він розмірковував, я сказав: «Я буду в краватці та й у супроводі охоронця, як справжній бей. Зверніть на це особливу увагу. Існує сто один варіант несприятливого перебігу подій. Якщо щось піде не так, один із нас надовго потрапить до в’язниці. Та й вантаж загубимо».
Мінерва задумливо смикнула пасмо волосся:
— Мон дьє![2] Ти скористався силою натяку! Та й... бей... сто один... та й ван...
— Саме це підсвідомо і почув Конг: «Тайбей 101. Тайвань».
— Блискуче, Артемісе! Надзвичайно. А коли це кажу я, то так воно і є!
— Так, блискуче, — погодився Артеміс із характерною відсутністю скромності. — Враховуючи те, що Тайвань — друга домівка Конга, я не без підстав припускав, що цей прийом спрацює.
За столиком у галереї сидів заклопотаний чоловік. На ньому був неоново-блакитний костюм, голова була гладенько поголена, тільки на потилиці лишився візерунок у вигляді однієї з рун Номера Один. Він швидко говорив тайванською в навушник.
— Ні, ні. Лосось не підійде. Ми замовляли кальмарів і лобстера. Ви маєте доставити їх до восьмої, або я спущусь, наріжу вас на шматочки і подам замість суші.
— Проблеми зі службою доставки? — ввічливо поцікавився Артеміс тайванською, коли чоловік закінчив розмову.
— Так, — відповів той. — Виставка відкривається ввечері, а...
Чоловік замовк, бо підвів голову, щоб подивитися, з ким розмовляє, і побачив Батлера.
— Ого! Який великий! Тобто, я хотів сказати, вітаю! Я Лін, куратор. Чим можу допомогти?
— Ми сподівалися на приватний огляд експозиції, — сказав Артеміс. — Особливо танцюючих фігур.
Лі так здивувався, що ледь зміг зібрати докупи слова.
— Що? Чого? Приватний? Ні, ні, ні. Неможливо. Навіть мови бути не може. Це важливе мистецтво. Подивіться на мою голову. Дивіться! Я б не зробив цього заради звичайної виставки давнини.
— Я вас чудово розумію, але мій друг, оцей великий чоловік, буде дуже щасливий, якщо ви впустите нас на хвилинку.
Лі відкрив рота, щоб відповісти, але його увагу привернуло дещо інше.
— Що це? Що за яскрава сукня?
Артеміс навіть не глянув.
— Так. Довелося вбрати нашого друга-демона як дитину — в сукню.
Лі нахмурився, руна на голові ворухнулася.
— Демон? Справжній? Хто ви такі? Ви із «Сучасного поп-арту»? Це постмодерністський каскадер Дуті Гемлера?
— Ні, це справжній демон. Точніше, демон-цілитель. А позаду нього крилатий ельф.
— Крилатий? Передайте Дугі Гемлеру, що в жодному разі... — І тут він помітив Холлі, що зависла над головою Номера Один. — Ой!
— Ой, — погодився Артеміс. — Ваша реакція цілком зрозуміла. А тепер, чи не можна нам увійти? Це дуже важливо.
— Ви збираєтесь зіпсувати експозицію?
— Можливо, — зізнався хлопець.
У Лі затремтіли губи.
— Тоді я не можу вас впустити.
Холлі вилетіла вперед, відсунувши візор шолома.
— Гадаю, ви нас впустите, — сказала вона месмеричним голосом. — Тому що ці троє людей — ваші давні друзі. Ви запросили їх оглянути виставку до її відкриття.
— А що робити з вами двома?
— Про нас не хвилюйтесь. Нас тут навіть немає. Ми просто натхнення для вашої нової експозиції. Тож чому б вам не пропустити всіх нас?
Лі замахав на Холлі рукою.
— І чого це я через вас переймаюся? Вас тут навіть немає. Якісь дурні думки у мене в голові крутяться. А вас, друзі мої, я такий радий бачити! Як добре, що ви змогли знайти час!
— Не потрібно нас знімати, — запропонувала Холлі. — Чому б вам не вимкнути камери?
— Зараз вимкну камери, і вас, друзі, ніхто не потурбує.
— Слушна думка.
І не встигли навіть за Артемісом і його друзями зачинитися двері, як куратор зосередився на плакатах, що лежали на столі.
*
Виставковий зал був ультрасучасним, із темною дерев’яною підлогою і жалюзі. Стіни були завішані світлинами — гігантські зображення танцюючих фігур, що розташувалися по центру кімнати. Самі фігури підняли на постаменти, щоб краще було видно всі деталі. На камінь спрямували стільки світла, що на поверхні не лишилося навіть найменшої тіні.