Секунд із двадцять хлопець думав. І те, що він придумав, було дуже далеко від ідеалу.
— Так. Холлі, ти маєш винести нас звідси на крилах.
Холлі швидко підрахувала.
— Доведеться зробити дві ходки. А може і три.
— Немає часу. Бомба вибухне раніше. В будинку повно людей. Я мушу вибратися звідси з бомбою, якщо є хоч якийсь шанс, що можна її знешкодити. Ельфи і демони теж мають зникнути, бо не можна дозволити, щоб вони потрапили до рук поліції. Тоді втратимо Гібрас.
— Я не можу цього дозволити, — заперечив Батлер. — Це мій обов’язок перед вашими батьками.
Але переконати хлопця було неможливо.
— Відтепер у тебе новий обов’язок, — сказав він. — Приглядати за Мінервою. Бережи її, доки ми не зустрінемось.
— Нехай Холлі пролетить над морем і скине бомбу там, — не відступав Батлер. — 3 іншим розберемося згодом.
— Буде запізно. Якщо ельфи звідси не зникнуть, увесь світ зверне увагу на Тайбей. До того ж, у прибережних водах повно риболовних човнів. Це єдиний варіант. Я не дозволю, щоб люди чи ельфи загинули, хоча я міг запобігти трагедії.
Та Батлер не здавався.
— Послухайте себе! Ви говорите, як... як гарний хлопчик! Це ж не у вашому стилі.
У Артеміса не було часу на емоції.
— Друже, як казав X. П. Вудман, «Час цокає, і нам уже час». Холлі, прив’язуй нас до свого паска. Усіх, крім Батлера і Мінерви.
Холлі розгублено кивнула. Вона звільнила кріплення на паску. От якби у неї був місячний пасок Фоулі! Той генерував низько гравітаційне поле навколо всього, що до нього чіпляли.
— Пропускай під руками, — наказала вона Номерові Один. — А тоді знову застебни на паску.
Батлер допоміг Артемісові.
— Ну от, Артемісе. З мене досить. Коли ми повернемося додому, я звільняюся. Я старіший, ніж на вигляд, і почуваюся старішим, ніж є насправді. Більше ніяких пригод. Обіцяєте?
Артеміс вимушено посміхнувся.
— Я просто перелітаю до іншого будинку. Якщо не зможу відразу сам знешкодити бомбу, то Холлі віднесе її до моря і спробує знайти для вибуху безпечне місце.
Обидва розуміли, що Артеміс бреше. Якщо він не зможе знешкодити бомбу, шукати безпечне місце вони не матимуть часу.
— Ось. — Батлер передав хлопцеві плаский шкіряний гаманець. — Мої інструменти. Принаймні хоч щось спробуєте зробити.
— Дякую, друже.
Холлі завантажили сповна. Номер Один і Кван чіплялися за її талію. Артеміс висів на шиї.
— Гаразд. Усі готові?
— Якби ж моя магія повернулася! — пробурчав Кван. — Я б знову перетворився на статую.
— Наляканий, — сказав Номер Один. — Затремтів. Сполошився. Виявив легкодухість.
— Розмовні фрази, — похвалив Артеміс. — Дуже добре.
Батлер закрив валізку.
— Сусідній будинок. Далі вам не потрібно. Зніміть цю панель і переходьте безпосередньо до вибухівки. Виривайте детонатор, якщо потрібно.
— Зрозуміло.
— Гаразд. Не прощаюся. Хай вам щастить. Побачимося, коли все скінчиться.
— Тобто через тридцять хвилин.
До цієї миті Мінерва з винуватим виглядом трималася осторонь. Тут вона зробила крок уперед.
— Вибач, Артемісе. Я не мала підходити до Конга.
Батлер відсунув її вбік.
— Не мала. Але зараз не час вибачатися. Стань біля дверей і зроби невинний вигляд.
— Але ж я...
— Невинний! Негайно!
Мінерва послухалася, зрозумівши, що сперечатися не варто.
— Усе, Холлі, — сказав Артеміс. — Піднімай.
— Перевірка, — активувала Холлі пристрій за спиною.
Крила трохи напружилися від додаткового вантажу, і щось у вібрації Холлі не сподобалося. Але поступово костюм допоміг розподілити вагу, і всі четверо піднялися над підлогою.
— Усе гаразд, — відрапортувала вона. — Гадаю, ми впораємося.
Батлер підштовхнув групу до вікна. Справа була такою ризикованою, що він повірити не міг, що погодився на це. Але щось міняти не було часу. Вони або впораються, або загинуть.
Він потягнувся, щосили смикнув ручку вікна і двометрова шибка відчинилася. В приміщення увірвався сильний вітер, що буває лише на такій висоті, і засвистів по кімнаті. Всі немов оглухли від шаленства стихії. Важко було бачити, не те що чути.
Холлі вилетіла назовні, і їх миттєво віднесло б, якби Батлер не затримав на секунду.
— Лети за вітром, — крикнув він Холлі і відпустив її. — Знижуйся поступово.
Холлі кивнула. Двигун крил на долю секунди зупинився, і вони впали на два метри.
Шлунок у Артеміса підскочив до горла.
— Батлере, — гукнув він, і голос у нього на вітру був тоненьким і зовсім дитячим.
— Так, Артемісе, що?
— Якщо щось скоїться, чекай на мене. Байдуже, в якому вигляді, але я повернуся. І приведу з собою всіх.