Выбрать главу

Батлер мало не стрибнув за ними.

— Що ви плануєте, Артемісе? Що задумали?

Хлопець відповів, але вітер підхопив його слова і поніс геть, лишивши охоронця стояти в розпачі біля відчиненого вікна.

Падали вони швидко. Трохи швидше, ніж хотіло­ся б Холлі.

«Крила не впораються, — зрозуміла вона. — Не при такому вітрі, і не з таким вантажем».

Вона постукала хлопця по голові.

— Артемісе!

— Знаю, — прокричав хлопець. — Занадто важкі.

Якщо вони зараз упадуть, бомба вибухне посере­дині Тайбею. Допустити цього не можна. Лишалося одне. Артеміс навіть не казав про такий варіант Бат­лерові, бо знав, що охоронець відмовиться, якими б логічними не були доводи.

Не встиг Артеміс впровадити свою теорію в жит­тя, Холліні крила затріщали, смикнулися і померли. Вони полетіли вниз, як мішок із залізним брухтом, головою вперед, небезпечно близько до стіни хма­рочосу.

Очі обпекло, немов вогнем, руки і ноги мало не ламав потік повітря, щоки тріпалися, немов у муль­тику, хоча нічого смішного в смертельному падінні з висоти кількасот метрів не було.

«Ні! — сказав Артеміс сталевій конструкції. — Я не дозволю, щоб усе так скінчилося».

Зібравшись на силі і посміхнувшись, — чому, ма­буть, він навчився у Батлера, Артеміс підняв руки і схопився за руку Номера Один. Те, що йому було потрібно, було саме там, майже біля обличчя, але до­тягтися до нього, здається, було неможливо.

«Неможливо чи ні, але я мушу дістати!»

Земля наближалася, в небо, немов списи, потяг­лися менші хмарочоси. Артеміс тягнувся і тягнувся.

Нарешті пальці намацали срібний браслет Номе­ра Один.

«Прощавай, світу, — подумав він. — Так чи інакше».

І він зірвав браслет, відкинув його геть. Тепер де­мони більше не були прив’язані до цього виміру. Якусь мить нічого не відбувалося, але тоді, саме тієї секунди, коли вони долетіли до перших нижчих хмарочосів, у небі відкрився рухливий пурпуровий трапецоїд і проковтнув їх, немов малюк цукерку.

Батлер відсахнувся від вікна, несила усвідомити те, що щойно побачив. Крила Холлі відмовили, це зрозуміло. Але що сталося далі? Що?

Раптом він усе зрозумів. Артеміс мав запасний план. Так завжди було. Він навіть до туалету не хо­див без запасного плану. Отже, вони не загинули. Дуже велика ймовірність. Вони просто перемістили­ся в вимір демонів. Батлер повторював це, доки сам не повірив.

Він помітив, що Мінерва плаче.

— Вони всі загинули, чи не так? Через мене.

Охоронець поклав руку їй на плече.

— Якби вони загинули, то через тебе. Але вони не загинули. У Артеміса все під контролем. А тепер витри сльози, потрібно вибиратися звідси, доню.

— Доню? — нахмурилася дівчина.

Батлер підморгнув, хоча жартувати зараз аж ніяк не хотілося.

— Так, доню.

Через кілька секунд двері вибили тайванські по­ліцейські, і кімнату заполонили люди в блакитно-сі­рій формі. На Батлера наставили дюжину пістолетів. Мало не кожне друге дуло тремтіло.

— Ні, йолопи, — заверещав Лін, проштовхуючись крізь поліцейських, опускаючи руки зі зброєю. — Не цей. Це мій старий друг. Інші. Непритомні. Це вони увірвалися, збили мене з ніг. Диво, що мій друг і його...

— Донька, — підказав Батлер.

— .. .1 його донька не постраждали.

Куратор помітив, на що перетворилася експози­ція і вдав, що знепритомнів. Коли ніхто не кинувся його піднімати, він підвівся, відійшов у куток і гірко заплакав.

Інспектор, з пістолетом на стегні, немов у справж­нього ковбоя, неквапливо підійшов до Батлера.

— Це ви зробили?

— Ні. Не я. Ми ховалися за ящиком. Вони пі­дірвали скульптуру, а тоді почали палити одне в одного.

— Чи ви не знаєте, чому ці люди хотіли знищити скульптуру?

Батлер знизав плечима.

— Гадаю, вони анархісти. Від них усього можна очікувати.

— Паспортів вони не мають, — сказав інспек­тор. — Жоден. Мені здається це дуже дивним.

Батлер гірко всміхнувся. Після всього, що накоїв Біллі Конг, до суду його можна буде притягнути хіба що за пошкодження майна. Звісно, можна розказа­ти про викрадення, але тоді на них чекають тижні, а то й місяці тайванської бюрократичної тяганини. А Батлерові не дуже хотілося, аби копирсалися в його минулому чи знайшли кілька фальшивих паспортів у кишені піджака.

І раптом він згадав. Із розмови про Конга в Ніці.

«Він штрикнув друга кухонним ножем, — сказав тоді Фоулі. — На нього досі чекає ордер на арешт на ім’я Джони Лі».

— Я чув, як вони розмовляли між собою, — сказав Батлер і вказав на нерухомого Біллі Конга. — Нази­вали його паном Лі, або Джоною. Він бос. ‘