Інспектор зацікавився.
— О, справді? Іще щось чули? Навіть найменші деталі можуть бути важливими.
Батлер наморщив лоба, немов пригадував.
— Один щось сказав... Навіть, не знаю, що це може означати...
— Продовжуйте, — попросив інспектор.
— Він сказав... Дайте подумати. Сказав: «Не такий уже ти і крутий, Джона. Давно вже нікого не мочив». Що це означає — «мочити»?
Інспектор витяг із кишені мобільний телефон.
— Це означає, що чоловік — убивця. — Він натиснув одиницю і кнопку виклику, — База? Чан на зв’язку. Перевірте ім’я Джона Лі. Мало бути в базі кілька років тому, — і він вимкнув телефон. — Дякую, містере...
— Арно, — підказав Батлер. — Франклін Арно із Нью-Йорка.
Паспортом на ім’я Арно він уже кілька років користувався. Документ уже був потертий і зім’ятий, немов справжній.
— Дякую, містере Арно. Ви, можливо, допомогли нам упіймати вбивцю.
Батлер заблимав очима.
— Убивцю! Ти ба! Ти чула, Елоїзо? Татусь упіймав убивцю.
— Молодець, тату! — Незадоволено похвалила його «Елоїза».
Інспектор повернувся, щоб іти, але зупинився.
— Куратор казав, що була ще одна людина. Хлопчик. Ваш приятель?
— Так. І ні. Мій син. Арті.
— Я його тут не бачу.
— Він вийшов, але повернеться.
— Ви впевнені?
Батлерові очі затуманилися.
— Так, упевнений. Він мені обіцяв.
ГЛАВА 13: ПОЗА ЧАСОМ
ПОДОРОЖ між вимірами була більш неприємною, ніж запам’яталося Артемісові. Спостерігати за зміною пейзажів не було часу, органи чуття навіть не встигали фіксувати зображення, звуки і зміни температури. Їх витягло зі звичного виміру і потягло по тунелях часу і простору, цілісною лишилась тільки свідомість. Лише один раз на коротку мить вони матеріалізувалися.
Пейзаж був сірим, похмурим і рябим, а вдалечині Артеміс розгледів блакитну планету, приховану під ковдрою хмар.
«Я на Місяці»,— подумав хлопець, і вони знову зникли — їх покликав до себе Гібрас.
Відчуття від такої подорожі не можна було описати словами, такі вони були незвичні.
«Чому я і досі живий? — думав Артеміс.— І як узагалі таке може відбуватися?»
Та ще дивнішим було те, що коли хлопець концентрувався, він відчував, як навколо нього крутяться думки інших. То були різноманітні емоції: від страху до захвату. Але трохи погравшись, Артеміс зміг розрізняти і конкретні думки.
Холлі гадала, чи не зіпсується зброя після такої подорожі. Типовий солдат. А Номер Один увесь час хвилювався, але не про подорож, а про когось, хто чекає на нього на Гібрасі. Про демона на ім’я Аббот.
Артеміс озирнувся і побачив Квана, що немов плавав в ефірі. Він був зайнятий складними розрахунками і філософськими загадками.
«Тримаєш розум зайнятим, юна людино?»
Свідомість Артеміса зрозуміла, що ця думка адресована саме йому. Цілитель відчув незграбні експерименти хлопця.
Артеміс чудово відчував різницю між мозком цілителя і розумом інших. Вони дуже відрізнялися. Енергія була якоюсь чужою. Це почуття важко пояснити, але вона чомусь була блакитною. Блакитна плазма, електрична і жива. Артеміс упустив це незвичайне відчуття до свого розуму, і його немов струмом ударило.
«Магія,— зрозумів він.— Розум — це магія». Про це варто було дізнатися. Артеміс повернувся до свого розумового простору, але прихопив із собою зразок блакитної плазми. Ніколи не знаєш, коли знадобиться трохи магії.
Вони матеріалізувалися на Гібрасі, всередині кратера. Їхня поява супроводжувалася спалахом і переміщенням енергії. Вони лежали на чорних від сажі схилах, спітнілі, оповиті парою. Земля під ними була теплою на дотик, а в ніздрі бив кислотний запах сірки. Ейфорія від матеріалізації швидко минула.
Артеміс спробував подихати — з рота вирвалися невеличкі вихри пилу. Від вулканічних газів сльозилися очі, а пластівці попелу густо вкрили шкіру там, де вона виступала з-під одягу.
— Це пекло,— прокоментував він.
— Пекло, або Гібрас,— сказав Номер Один, піднімаючись навколішки.— Якось я забруднив туніку попелом. Відіпрати неможливо.
Холлі теж звелася на ноги і вже перевіряла зброю.
— Із «Нейтрино» все гаразд. Але я нічого не можу вдіяти зі зв’язком. Ми самі. І, схоже, я загубила бомбу.
Артеміс опустився на коліна, під ним хруснула кірка попелу. Він поглянув на годинник і побачив відображення свого обличчя. Волосся було сірим від попелу, і на мить йому здалося, що він дивиться на батька.