— Можливо.
— Припустімо. Та все одно потрібно семеро магічних істот.
— Але ж закляття уже існує, — заперечив Артеміс. — Інфраструктуру ми маємо. Може, вистачить і меншої кількості?
Кван погрозив хлопцю пальцем.
— А ти розумний, Хлопче Бруду! Так, можливо, і вистачить. Але точно сказати не можна, доки ми не візьмемося до діла.
— Скільки?
— П’ятеро. Щонайменше п’ятеро.
Холлі аж зубами заскреготіла.
— Маємо лише трьох. І Номер Один іще новачок. Отже, потрібно знайти на острові двох демонів з магічними здібностями.
— Неможливо, — відрізав Кван. — Щойно демон проходить деформацію, він утрачає всі магічні задатки, які, можливо, мав. Не деформуються тільки такі цілителі, як ми з Номером Один. От ми і зберігаємо магію.
Артеміс обтрусив піджак від попелу.
— Наше головне завдання — вибратися з кратера і знайти срібло. Пропоную лишити бомбу тут. Температура не така висока, щоб вона вибухнула, а якщо бомба і вибухне, вулкан вбере її силу. Якщо ми хочемо знайти інших магічних істот, то краще робити це за межами кратера. В мене від сірки голова болить.
Чекати на згоду він не став. Повернувся і поліз угору. Інші, повагавшись мить, пішли слідом, важко ступаючи по кірці з попелу. Це нагадало Артемісу, як колись вони з батьком збиралися на піщану дюну. Але зараз падіння буде менш приємним.
Шлях був важким. Під попелом ховалися ямки і шпарини, з яких виходило тепле повітря. Навколо цих вентиляційних отворів росли купки барвистих грибів, які світилися в тіні скель, немов примхливі ліхтарики.
Вони йшли мовчки. Номер Один бурмотів якісь слова, але інші зрозуміли, що це допомагає йому не впасти духом.
Час від часу хлопець піднімав голову. Небо було багряним, як на сході сонця, і нагадувало озеро крові.
«Оптимістична метафора, — подумав Артеміс. — Мабуть, це щось про мене говорить, якщо єдине, з чим я можу порівняти це небо, — це озеро крові».
Статура Номера Один найбільше підходила до видирання крутими схилами. Центр тяжіння у нього розташовувався низько, а в разі потреби можна було обіпертися на хвіст. Широкі ступні міцно тримали його на поверхні, а міцна луска, що вкривала тіло, при падінні захищала від іскор і синців.
А от Кван страждав. Старий цілитель останні десять тисяч років провів у вигляді статуї, тож його кістки ще не звикли рухатися. Магія трохи згладжувала процес, але навіть вона не могла вберегти від болю. Обличчя його зморщувалося щоразу, коли нога ступала на кірку з попелу.
Нарешті група дісталася верхівки. Якщо час і спливав, то скільки його минуло, сказати не можна було. Небо досі було того ж самого червоного відтінку, а всі годинники фактично зупинилися.
Останні кроки Холлі пробігла і підняла праву руку, стиснувши пальці в кулак.
— Це означає зупинку, — пояснив Артеміс іншим. — Мова військових. Люди користуються такими самими знаками.
Холлі визирнула за край і повернулася до групи.
— Що може означати, коли в гори лізе ціла купа демонів?
Кван посміхнувся.
— Це означає, що наші брати-демони побачили спалах і поспішають нас привітати.
— А якщо всі вони озброєні арбалетами?
— Гм-м... — замислився Кван. — Це вже серйозніше.
— Наскільки погано? — поцікавився Артеміс. — Ми мали справу з тролями.
— Схоже, не дуже погано, — дістала пістолета Холлі. — Вони не такі великі. Все буде гаразд. Справді.
Артеміс нахмурився. Холлі заспокоювала його лише тоді, коли ситуація була мало не безвихідна.
— Так погано?
Холлі присвиснула і похитала головою.
— Навіть не уявляєш.
ГЛАВА 14: ВАТАЖОК ЗГРАЇ
Острів Гібрас
ДОКИ Артеміса і його друзів крутило в тунелі часу, Леон Аббот радився зі старійшинами. Дія відбувалася в Раді, де приймалися всі важливі рішення, або, точніше кажучи, де Аббот приймав усі важливі рішення. Іншим здавалося, що вони беруть активну участь, але Леонові Абботу легко вдавалося змусити їх танцювати під свою дудку.
«Якби вони тільки знали, — думав він, кусаючи щоки зсередини, щоб обличчя не розпливлося у самовпевненій посмішці. — Вони б мене живцем з’їли. Але дізнатися вони не можуть, бо не лишилося жодної живої душі, яка б їм розповіла. Дурний Номер Один був останнім, і він зник. Шкода».
На сьогодні у Аббота були великі плани. Велике переселення зграї, світанок нової ери. Ери Леона Аббота.
Він глянув на стіл, за яким сиділи демони, обсмоктуючи кістки кроликів, яких він наловив для наради. Він із презирством ставився до всіх членів Ради. Геть до всіх. Вони були слабкі й дурні, підкорялися примітивним інстинктам. Їм потрібен ватажок. Ані суперечок, ані дебатів. Його слово має бути законом. Крапка.