Звісно, за звичних обставин інші демони не поділяли б його бачення майбутнього. Власне, якби він запропонував зробити те, що задумав, з ним сталося би те, що зараз відбувається з кролями. Але зараз були незвичні обставини. Коли справа доходила до переговорів з Радою, він мав певні переваги.
За дальнім кінцем столу Гадлі Шрівелінгтон Бассет, новенький у Раді, підвівся і голосно рикнув. Знак, що він хоче говорити. Чесно кажучи, Бассет трохи непокоїв Аббота. Він виявився не таким піддатливим до Абботових чар, і дехто почав до цього молодика прислухатися. Доведеться з ним щось зробити.
Бассет знову рикнув, приставивши обидві долоні до рота, щоб рик почули і на чолі столу.
— Я говоритиму, Леоне Аббот. Слухай мене.
Аббот утомлено зітхнув і махнув рукою, щоб демон продовжував. Молодику явно подобалися формальності.
— Мене дуже хвилює те, що відбувається, Абботе. Все не так, як має бути.
Присутні схвально забубоніли. Хвилюватися не варто. Дуже скоро вони заспівають іншої пісні.
— Ми маємо людські імена. Ми поклоняємося людській книзі. Мені здається, що це огидно. Ми що, маємо стати людьми?
— Я вже пояснював, Бассете. Мільйон разів. Чи ти такий дурний, що мої слова не доходять до тебе?
Бассет загарчав. Образливі слова. Ватажок Аббот чи ні, але за свої слова йому доведеться відповідати.
— Спробую ще разок, — продовжив Аббот, поклавши ноги на стіл і цим іще більше образивши Бассета. — Ми вивчаємо людей, щоб краще їх розуміти, отже, і легше їх перемогти. Ми читаємо книгу, вчимося стріляти з арбалета, отримуємо їхні імена.
Бассет не злякався.
— Я чув ці слова вже мільйон разів, і щоразу вони здаються мені смішнішими. Чому б нам не називатися кролячими іменами, коли ми полюємо на кроликів? Ми не живемо в лисячих норах, щоб полювати на лисиць. Ми вивчаємо книгу й арбалет, але ми демони, а не люди. Моє прізвище було Грістл. Оце справжнє демонічне ім’я! Не якийсь там дурний Гадлі Шрівелінгтон Бассет.
Аргумент був слушним і вчасним. Може, за інших обставин Аббот навіть поаплодував би і призначив би молодого демона лейтенантом, але з лейтенантів виростали конкуренти, а цього Абботові аж ніяк не потрібно було.
Аббот підвівся, повільно пройшовся вздовж столу, заглядаючи в очі членів Ради. Спершу їхні погляди були зухвалими, але щойно Аббот почав говорити, вогонь у їхніх очах змінився на тьмяний блиск слухняності.
— Ти маєш рацію, — сказав Аббот, провівши пазуром по вигнутому рогу. З-під пазура посипалися іскри. — Все, що ти кажеш, абсолютна правда. Імена, дурна книга, арбалети. Вивчення англійської. Все це жарт.
Бассет вишкірився, відкривши гострі білі зуби, примружив рудувато-коричневі очі.
— Ти визнаєш це, Абботе? Всі чули, як він визнав?
Досі всі були згодні з молодим демоном, але тепер дух протесту у них зник. Вони так пильно дивилися на стіл, немов на дощаній поверхні були вигравіювані відповіді на всі життєві питання.
— Правда в тому, Бассете, — продовжив Аббот, підходячи ближче до свого опонента, — що ми ніколи не повернемося додому.
— Але ж ви казали...
— Знаю. Я казав, що дія закляття скінчиться, і нас затягне туди, де ми і були. Хто знає, може, так і буде. Але я і гадки не маю, що станеться насправді. Я лише знаю, що доки ми тут, я триматиму все під контролем.
Бассета немов громом прибило.
— І великої битви не буде? Але ж ми стільки готувалися!
— Щоб відволікти увагу, — сказав Аббот і зробив кілька пасів руками, немов фокусник. — Дим і закляття. Те, на чому можна зосередитись.
— Що зробити? — розгубився Бассет.
— Зосередитись, дурню. Поміркуй. Доки ми плануємо війну, демони щасливі. Війну я їм дав, як перемогти — навчив. Отже, я — рятівник.
— Ти дав нам арбалет.
Аббот зупинився і розреготався. Цей Бассет — справжній дурень. Майже, як гном.
— Арбалет! Люди Бруду мають зброю, яка вбиває вогнем. Вони мають металевих птахів, що літають і скидають вибухові яйця. І їх мільйони. Мільйони! Вони можуть скинути на наш маленький острів лише одне яйце, і ми зникнемо. І цього разу ніхто не повернеться.
Бассет не знав, накинутися йому на Аббота чи втекти. Усі ці зізнання завдавали болю, а члени Ради лише сиділи і розпускали слини. Таке враження, немов на них закляття наклали...
— Ну, — глузливо сказав Аббот. — Ти зрозумів? Напруж свій кволий мозок.
— Ви зачарували Раду.