— У самісіньке око! — вигукнув Аббот. — Дай он тому демону сирого кроля!
— Ал-л-ле цього не може бути, — забелькотів Бассет. — Демони — не магічні істоти. Хіба що цілителі. Але цілителі через деформацію не проходять.
Аббот широко розвів руки.
— Отже, я істота, яка пройшла незвичну деформацію. Що, мозок не витримує? Забагато для тебе, Бассете?
Бассет вихопив із піхов довгий меч.
— Моє ім’я Грістл! — рикнув він і кинувся на ватажка.
Аббот відбив лезо рукою і, виставивши пазури, накинувся на супротивника. Можливо, він і був брехуном і маніпулятором, але він також був і безстрашним воїном. З таким самим успіхом голубка могла атакувати орла.
Аббот кинув молодшого демона на кам’яну підлогу, поставив ногу йому на груди, не звертаючи уваги на копирсання Бассета.
— І оце все, на що ти здатен, малюче? Мій собака і той краще б’ється.
Він схопив голову Бассета обома руками і стиснув так, що у демона очі мало не вилізли.
— Я можу тебе вбити, — сказав Аббот, і від однієї цієї думки на серці у нього потеплішало. — Але бісенята тебе обожнюють, отже, замучать мене питаннями. Тож я лишаю тобі життя. За однієї умови. Твоя воля належатиме мені.
Говорити Бассет не міг, але він зміг вичавити із себе одне слово.
— Ніколи.
Аббот стиснув його голову сильніше.
— Ніколи? Ніколи, кажеш? А чи відомо тобі, що тут, на Гібрасі, ніколи швидко минає?
І Аббот зробив те, чого не має робити демон, що пройшов деформацію: він зібрав усю свою магію і спрямував її в очі.
— Ти мій, — сказав він Бассету. Голос у нього був магічним, перед ним не можна було встояти.
Усі інші вже звикли і реагували на найменшу краплинку месмеру в голосі, але юний розум Бассета вимагав зібрати всю магію. Магію, яку Аббот украв. Магію, яку за ельфійськими законами не можна було використовувати для того, щоб месмеризувати інших ельфів.
Обличчя Аббота почервоніло, затріщала луска на лобі.
— Ти мій! — повторив Аббот, дивлячись прямо в очі юного демона. — Ти більше ніколи мене не питатимеш.
Варто віддати належне Бассету — кілька секунд він пручався, доки магічна сила буквально не розірвала судину в оці. І тоді, коли кров розтеклася по рудуватій склері, опір Бассета вщух, змінився тупою покірністю.
— Я твій, — речитативом промовив він. — Я більше ніколи тебе не питатиму.
Аббот на мить прикрив очі, повернув магію до себе. Коли він розплющив їх, на обличчі у нього сяяла усмішка.
— Добре. Радий це чути, Бассете. Інакше на тебе б чекала швидка і болюча смерть, тож краще вже тобі бути дурнуватим песиком.
Він підвівся і поблажливо допоміг піднятися Бас-сетові.
— Ти впав, — пояснив він тоном справжнього лікаря. — А я допомагаю тобі піднятися.
Бассет розгублено блимав очима.
— Я більше ніколи тебе не питатиму.
— Ой, не переймайся. Просто сідай і роби, що я тобі скажу.
— Я твій, — повторив Бассет.
Аббот легенько поплескав його по щоці.
— А мені казали, що ми з тобою не поладимо.
Аббот повернувся до свого стільця на чолі стола. То був справжній трон з високою спинкою, зроблений із решток тварин. Ватажок зручно всівся, поплескав долонями по підлокітникам.
— Обожнюю цей стілець, — сказав він. — Власне, це трон, а не стілець, і це повертає мене до справи, заради якої ми сьогодні зібралися.
Аббот нахилився і витяг із-під стільця грубо зроблену бронзову корону.
— Гадаю, Раді час оголосити мене довічним царем, — заявив він, начепивши корону на голову.
Ідея про довічного царя була доволі слизькою. Споконвіку демонами керував Найсильніший, і посада ця була тимчасовою. Аббот протримався так
довго лише завдяки месмеру, до якого вдавався, щойно хтось із ним не погоджувався.
Більшість членів Ради уже так довго перебували під месмером, що погодилися б на будь-яку пропозицію, але кілька молодиків аж здригнулися, бо їхні справжні переконання повстали проти такої огидної думки.
Проте їхні вагання тривали недовго. Пропозиція Аббота, немов вірус, поширилася в їхній свідомості і підсвідомості, в зародку знищуючи всі революційні думки.
Аббот поправив корону.
— Годі дебатів. Усі згодні, скажіть: «Р-р-р!»
— Р-р-р-р-р-р-р-р-р! — загарчали демони і загрюкали по столу рукавицями і мечами.
— Слава царю Леону! — підказав Аббот.
— СЛАВА ЦАРЮ ЛЕОНУ! — підхопила Рада, як зграйка папуг.
Урочисту мить обірвав демон-солдат, що увірвався в залу.
— Там... Там великий...
Аббот швидко зняв корону. Пересічні демони ще не готові до цього.
— Що там? — запитав він. — Що велике?