Выбрать главу

Кванові не сподобалося, як розмовляють із його новим учнем.

— Із мене досить, Н’зале. Ти погрожуєш цілителям? Номер Один, як ти його називаєш, має більше сили, ніж ти коли-небудь матимеш.

Аббот зареготав.

— Тут ти маєш слушність, цілителю. Я сили не маю. Жодної магічної іскорки. Маю лише силу кула­ків і силу своєї зграї.

Артемісу ця суперечка вже набридла.

— У нас обмаль часу, — сказав він Квану, — Поза­часове закляття зникає, і нам потрібно приготувати­ся до повернення додому. А для цього нам знадо­биться вся наша магія. Включаючи вашу, Н’зале, або Абботе, як там ви себе називаєте.

— Я не розмовляю з людьми, — рикнув Аббот. — А якби розмовляв, повторив би, що магії в мене немає.

— Та годі вам уже, — відмахнувся Артеміс. — Я ж бачу побічні ефекти месмеру. Спотворені зіниці, червоні очі. Деякі ваші друзі так довго перебували під месмером, що зіниць майже не лишилося.

— І звідки ж у мене ця магія?

— Ви вкрали її в позачасовому тунелі. Гадаю, ма­гія і лава буквально поєднали вас із Квеффором. Коли ви опинилися на Землі в недавньому мину­лому, вам якось удалося утримати в собі магію ці­лителів.

Для більшості присутніх це вже було за межами розуміння. Аббот зрозумів, що вдаватися до месмеру, щоб переконати демонів у безглуздості цієї історії, не доведеться. Він спростує усі аргументи цієї люди­ни, а тоді знищить і її саму.

Аббот улаштував справжнє шоу, глузуючи з Арте­міса. Поводився саме так, як має поводитись вата­жок: шкрябав пазурами по рогах і хрипло, уривчасто реготав. Дуже скоро до нього приєдналися майже всі інші.

— Ну, людино, — сказав Аббот, коли юрба заспо­коїлася, — кажеш, я вкрав магію в позачасовому ту­нелі? Ти з’їхав з глузду, Хлопче Бруду. Чи не наказа­ти мені бісенятам здерти з тебе шкіру і висмоктати кістковий мозок? Навіть якби те, що ти кажеш, було можливе, звідки б ти дізнався? Звідки про це може дізнатися людина? — самовдоволено посміхнувся Аббот, переконаний, що на це питання не може бути ніякої задовільної відповіді.

Артеміс Фаул посміхнувся у відповідь і підняв у небо вказівний палець. Тобто то був середній па­лець, але позачасовий тунель допоміг йому поміня­тися місцями із вказівним. На кінчику пальця спа­лахнула блакитна іскра і розсипалася мініатюрним феєрверком.

— Я знаю, що магію можна вкрасти, — заявив Ар­теміс, — бо і сам трохи вкрав.

Запанувала драматична тиша. І серед цієї тиші хрипло засміявся Кван.

— Я казав, що ти розумний, Хлопче Бруду. Але я помилявся. Ти геніальний. Навіть у позачасовому тунелі не розгубився. Вкрав трохи магії, га?

Артеміс знизав плечима і стулив пальці в кулак.

— Вона була всюди. І мені стало цікаво, що ста­неться, якщо позичити трохи.

Кван примружив око.

— Тепер знаєш. Ти змінився. Став такою ж магіч­ною істотою, як і ми. Сподіваюся, ти мудро скорис­таєшся цим даром.

— Цього нам бракувало, — простогнала Холлі. — Артеміс Фаул з магічними здібностями.

— Гадаю, що тепер, якщо врахувати містера Н’зала, магічних істот п’ятеро. Вистачить, щоб по­вернути закляття у протилежний бік.

Аббот пропав, і він це прекрасно розумів. Інші де­мони із цікавістю на нього поглядали. Чи не користався він магією, щоб маніпулювати ними? Кілька замесмеризованих членів Ради навіть намагалися звільнитися від його чар. За кілька хвилин про ца­рювання можна буде забути.

Лишалося одне.

— Вбийте їх! — заричав він, проте вийшло не так жахливо, як хотілося б. — Біси, можете робити, що душа воліє.

Замесмеризовані члени Ради кинулися вперед, утім, не так елегантно, як зазвичай. Бісенята зраділи, що отримали шанс убити двоногу істоту, і заголоси­ли від радощів.

— Кров і кишки! — вигукнув один, і ці слова під­хопили інші.

Не дуже красиво сказано, але суть передає.

Холлі не дуже хвилювалася. «Нейтрино» може дістати, куди вона схоче, а якщо виставити більшу ширину променя, то бісенят і демонів можна трима­ти подалі. Теоретично.

Вона відштовхнула Артеміса, зайняла позицію і відкрила вогонь. Промінь збив демонів з ніг, і з землі вони не підведуться щонайменше десять хвилин. Крім тих, хто відразу скочив на ноги. І та­ких, здається, було чимало. Навіть бісенята спокій­но перенесли лазерні промені, немов то був просто сильний вітер.

Холлі спохмурніла. Цього не має бути. Збільшува­ти потужність вона не наважувалася, щоб не спри­чинити непоправні ушкодження. Не хотілося б, аби сталося щось погане.

— Кване? — гукнула вона. — Мій лазер не діє. Щось підкажеш?