— Чи не залишити тебе? — полоскотав Аббот мечем шию хлопця.
— Маю для тебе сюрприз, — сказав Артеміс і вистрілив.
Із дула пістолета вилетів промінь і гайнув у минуле, саме так, як і розрахував Артеміс. Він зник із теперішнього і з’явився у фантомному минулому саме вчасно, щоб уразити Аббота, який приготувався вдарити Холлі.
Аббота в минулому підкинуло в повітря і відкинуло до стіни кратера.
Аббот у теперішньому ледь устиг сказати: «Що сталося?» і зник. Його просто не стало.
— Ти не вбивав моїх друзів, — відповів Артеміс, хоча і розумів, що говорить до себе. — Цього ніколи не було.
Він схвильовано поглянув униз. Холлі там більше не було. Дякувати богам.
Іще один швидкий погляд, і він побачив, що Кван і Номер Один сидять і будують магічне коло, немов нічого не сталося.
«Ні. Нічого і не трапилося».
Артеміс зосередився на спогадах. Уявив, як Аббот обертається в повітрі. Він оповив цей випадок магією, щоб зберегти.
«Пам’ятай», — наказав він сам собі. Того, що щойно сталося, ніколи не мало бути, і не було. Хоча воно і було. Такі парадокси часу потрібно забувати, щоб зберегти здоровий глузд, але Артемісові не хотілося б розлучитися зі своїми спогадами.
— Гей, — гукнув знайомий голос. — Немає чим зайнятися, Артемісе?
Холлі. Вона зв’язувала Аббота його ж шнурками.
Артеміс дивився на неї і посміхався. Біль від її смерті ще не минув, але тепер, коли вона жива, ця рана швидко загоїться.
Холлі помітила його посмішку.
— Артемісе, тягни вже ту валізку на плато. Це ж так просто.
Хлопець посміхнувся ще разок і повернувся до справи.
— Так. Звісно. Покласти валізку на плато.
«Холлі була мертва, а тепер вона жива».
Руки хлопця лоскотала фантомна пам’ять про пістолет, який він тримав або не тримав мить тому.
«Наслідки будуть, — подумав він. — Не можна безкарно втручатися в перебіг часу. Але якими б вони не були, я їх витримаю, бо альтернатива жахлива».
Він повернувся до своєї роботи і пересунув бомбу на плато. Опустився на коліна і плечем проштовхнув бомбу між ногами Квана і Номера Один. Номер Один навіть не помітив хлопця. Очі учня цілителя зараз були яскраво-блакитними. В них сяяла магія. Руни в нього на грудях засвітилися і раптом почали рухатися, звиваючись, немов змії, поповзли на шию і закрутилися на чолі, як зачаровані вогненні спіралі.
— Артемісе, допоможи!
Холлі намагалася перекотити тіло Аббота. З кожним обертом демонові роги заривалися в землю, лишаючи по собі канавку.
Артеміс пішов до неї, і ноги в нього боліли від підйому і спуску. Він схопився за один ріг. Холлі — за інший.
— Ти його підстрелила? — запитав хлопець.
Холлі знизала плечима.
— Не знаю. Можливо. У мене на мить голова запаморочилася. Через закляття, мабуть.
— Мабуть, — погодився Артеміс, радий, що подруга не пам’ятала того, що сталося. Не можна пам’ятати власну смерть, хоча йому було б цікаво дізнатися, що ж відбувається після неї.
Час спливав. Так чи інакше, але острів Гібрас тут довго не протримається. Його або закляття розірве на шматочки, або Кван скористається енергією бомби і перенесе їх на Землю. Артеміс і Холлі підтягли Аббота в коло і кинули під ноги Квана.
— Вибачте, що він несвідомий. Доставити його можна було тільки так або мертвим.
— Важкий вибір, — посміхнувся Кван і вхопився за ріг Аббота.
Артеміс узявся за інший, і вони поставили демона на коліна. Тепер у колі їх було п’ятеро.
— Я сподівався, що матиму п’ять цілителів, — пробурчав Кван. — Один цілитель, один учень, ельф, людина і сонний егоїст-маніяк — не зовсім те, чого б мені хотілося. Так буде трохи складніше.
— Що нам робити? — запитав Артеміс.
Кван знизав плечима, й очі в нього затуманилися.
— Дарвіт, — вилаявся він. — Цей хлопець дуже сильний. Більше не можу його стримувати. Іще дві хвилини, і в нього мозок розтопиться. Одного разу я таке бачив. Полився прямо з вух. Жах.
— Кване! Що нам робити?
— Вибачте. Я трохи нервуюся. Так. От як це має спрацювати. Я нас підніму, мій учень допоможе.
Коли пристрій вибухне, я перетворю його енергію на магію. Капітане Шорт, ти відповідаєш за «куди». Артемісе, ти відповідаєш за «коли».
— Куди? — запитала Холлі.
— Коли? — водночас із нею запитав хлопець.
Кван так міцно схопив ріг Аббота, що той аж репнув.
— Ти знаєш, куди має летіти острів, Холлі. Уяви це місце. Артемісе, нехай тебе кличе твій час. Дозволь йому тебе підхопити. Ми не можемо повернутися в наш час. На планеті станеться забагато змін, вона може змінити орбіту, і тоді геть усе підсмажиться.