— Зрозумів, — кивнув Артеміс. — Але що означає — дозволити себе підхопити? Я надаю перевагу фактам і цифрам. А траєкторії? А просторові координати?
Кван уже занурювався в транс.
— Забудь про науку. Лише магія. Відчуй свій шлях додому, Артемісе Фаул.
Хлопець нахмурився. Як правило, він не відчував ніяких шляхів. Люди, які «відчувають шляхи», забувши про наукові факти, ламають шиї чи навіть помирають. Утім, який у нього був вибір?
Холлі було легше. Магія завжди була частиною її життя. Вона вивчала її в коледжі, і офіцери ЛЕП регулярно проходили курси підвищення кваліфікації. Через кілька секунд її очі засвітилися блакитним сяйвом, і її власна магія утворила навколо них іще одне пульсуюче коло.
«Візуалізуй, — наказав собі хлопець. — Побач, куди ти хочеш потрапити, чи точніше, коли ти хочеш прибути».
Він спробував, але незважаючи на те що в ньому була магія, вона не була частиною його самого. Ельфи були зайняті закляттям, а Артеміс Фаул міг лише дивитися на величезну бомбу під ногами і дивуватися, що вони чекають на вибух.
«Запізно для сумнівів. Урешті-решт, уся ця історія — твоя ідея».
Так, він створив кілька блакитних іскорок. Але це зовсім інша справа. Він зробив це несвідомо. Тоді йому потрібно просто довести свою правоту, а зараз його магія могла зберегти життя на острові.
Артеміс по черзі поглянув на всіх, хто стояв у колі. Кван і Номер Один вібрували з немислимою швидкістю. Очі в них були блакитними, а руни крутилися на чолі, немов мініатюрні смерчі. У Холлі магія сочилася крізь пальці та покривала її руки майже рідким блакитним світлом. Аббот, звісно, був непритомний, але його роги сяяли блакитним, з них сипало іскрами, як буває в спецефектах на рок-концертах. Власне, весь епізод був би доречним у музичному кліпі.
Навколо них переживав власну трагедію острів. Позачасовий тунель зникав, забираючи із собою в інші виміри великі уламки каміння. Розряди магії утворили навколо них півсферу, хоча і не ідеальну, — де-не-де на поверхні були дірки, що загрожували цілісності усієї структури.
«Проблема в мені, — подумав Артеміс. — Я не роблю свого внеску».
Хлопець мало не запанікував. Коли підступала паніка, він наказував розуму заспокоїтися і перейти в медитативний режим. Саме це він зараз і зробив. Серце уповільнилося, і все навколишнє божевілля відійшло на другий план.
Він зосередився на одному. На Холліній руці у своїй. Відчув, як бринять у його пальцях життя і енергія. Пальці Холлі затремтіли, і по руках хлопця потяглися тоненькі пасма магії. У розслабленому стані він був дуже чутливим, і її магія запалила його власну, вивела її за межі мозку. Він відчув, як магія оживила всі нервові закінчення, наповнила його до країв, перенесла свідомість до іншого місця. Ось вона, справжня ейфорія! І ще він зрозумів, що люди колись теж мали власну магію, але забули, як нею користуватися.
«Готові?» — запитав Кван, але не вголос. Тепер у них була спільна свідомість, як у тунелі. Цього разу вона була чіткіша, як цифрові технології у порівнянні з радіохвилями.
«Готові!» — відповіли інші, і їхні хвилі зійшлися в ментальній гармонії. Але були в тому хорі і дисгармонія, і боротьба.
«Не зовсім готові, — подумав Кван. — Я не можу закрити півсферу. Потрібно більше енергії від Аббота».
Усі напружилися, але вони вже віддали всю магію. Сплячий Аббот погубить їх усіх.
«Гей? Хто тут?» — сказав новий голос. Такого в магічному колі ніхто не очікував.
Разом із голосом з’явилися спогади. Великі битви, зрада, падіння у вулкан.
«Квеффоре? — гукнув до нього Кван, — Це ти, хлопче?»
«Кване? Це ви? Ви також потрапили до пастки?»
Квеффор. Учень, що впав у вулкан разом з Абботом, коли вони ще були на Землі. Кван одразу зрозумів, що сталося.
«Ні. Ми знову створили магічне коло. Мені потрібна твоя сила. Негайно!».
«Господи, майстре Кван! Стільки часу минуло! Ви не повірите, що їсть цей демон».
«Сила, Квеффоре! Негайно! Поговоримо в іншому місці».
«Так. Перепрошую. Як приємно знову почути цілителя. Після стількох років... Я уже вважав...»
«Сила!»
«Перепрошую. Уже починаю».
За мить у коло влилася свіжа пульсуюча сила. Магічна півсфера закрилася, перетворилася на щільний світловий щит. Невеличкою частиною магії Кван огорнув бомбу. З-під маленької золотавої сфери пролунав високий свист.
«Верхнє мі», — машинально визначив Артеміс.
«Зосередься! — наказав йому Кван. — Перенеси нас до свого часу».
Хлопець пригадав усе важливе, що лишилося вдома, і зрозумів, що це люди. Мама, батько, Батлер, Фоулі, Мульч. Речі, які він уважав цінними, тепер нічого не значили. Крім, хіба що, колекції імпресіоністів.