«Ні, — відповів Кван. — Я не жартую, коли справа стосується сотень життів».
«Дуже мудро», — подумав Артеміс і полетів до світла.
Холлі зосередилася на тому, де має приземлитися острів. Це виявилося дуже легко. Вона завжди плекала свої спогади про землю, і тепер картинка, що з’явилася в її уяві, була дуже ясною. Вона пригадала шкільну екскурсію до того міста, де був Гібрас. Перед очима повстав піщаний берег, золотий і блискучий на літньому сонці. Вона побачила сіро-сині спини дельфінів, що розбивали хвилі, аби привітатися з гостями-ельфами. Примружила очі, немов її засліпили срібні сонячні зайчики на чорній поверхні води. Світло цих спогадів розгладило зморшки на її обличчі.
«Добре, — похвалив Кван. — Лети...»
«Знаю. Летіти на світло».
Хлопець намагався перевести відчуття в слова, щоб згодом записати в щоденник. Але це було напрочуд важко, — зовсім новий для нього досвід.
«Краще зосереджуся на тому, щоб знайти свій час», — подумав він.
«Слушна думка», — сказав Кван.
«Отже, ви перетворилися на статуї?» — не міг заспокоїтися Квеффор.
«От лихо, — пробурчав Кван. — Ну добре, сам подивився».
І він поділився своїми спогадами зі старим учнем.
Тунель із кінематографічною точністю відтворив події створення позачасового закляття, які сталися десять тисяч років тому.
Перед їхнім внутрішнім поглядом семеро цілителів стали навколо кратеру діючого вулкана, захищені магічним колом. Видовище було більш вражаючим, ніж те імпровізоване магічне коло, у створенні якого брав участь Артеміс. Ті цілителі були впевнені в собі, імпозантні у своїх просторих мантіях. Їхнє магічне коло насправді являло собою різнобарвну сферу. Їм навіть не довелося бруднити взуття попелом — вони утворили коло на висоті сім метрів над кратером вулкана. Їхні голоси були низькими і глибокими. Вони посилали в магму блискавку за блискавкою, доки вона не закипіла і не забурлила. Доки цілителі були зайняті приборканням вулкана, Аббот зі своїм спільником Бладвіном підібралися зовсім близько до них. І хоча демони спокійно можуть витримати навіть дуже високу температуру, ці двоє аж змокли від поту.
Навіть не зупинившись, щоб побачити, який дурний план вони склали, саботажники зістрибнули зі скелі прямо на магічне коло під ними. Бладвін, якому пощастило бути водночас і дурним, і невдачливим, не зміг зачепитися за жодного цілителя і з шипінням упав у вируючу лаву. Його тіло підвищило температуру поверхні лави зовсім трохи, але цього вистачило, щоб порушити закляття. Аббот зчепився із Квеффором, і потяг його за межі кола, прямо до краю кратера. Від Аббота повалила пара. Бідолашний Квеффор, який досі перебував у магічному ступорі, був перед ним безпорадним, як мала дитина.
Усе це сталося в найменш слушний час. Закляття вже зависло над вулканом, і цілителі вже не могли його зупинити. Вони безпомічно стояли перед ним, немов миші перед розбурханим морем.
Лава увібрала в себе магію, стверділа і, спалахнувши червоним і жовтогарячим, бризнула з жерла прямо під блакитний купол. З великим зусиллям цілителі перетворювали розтоплений камінь на чисту енергію, повертаючи її до землі.
Аббота і Квеффора підхопило лавою і потягнуло геть. Квеффор уже перебував у магічному стані і розсипався на яскраві сузір’я, що зберегли форму його тіла. Згодом ці іскри-зірки увібрали в себе тіло Аббота. Той корчився в агонії і мало не здирав із себе шкіру, але дуже скоро магія вгамувала біль, і він зник.
Цілителі утримували закляття скільки могли, доки більша частина острова не перемістилася в інший вимір. Але з-під землі лилася лава, коло було розірвано, і вони більше не в змозі були втримати дику силу. Вона розкидала їх, як ведмідь надокучливих комах.
Виснажені цілителі ледь трималися в повітрі. Від мантій валила пара. Острів зник. Магія скінчилася.
Океан унизу був готовий розтрощити їхні кістки. Лишався один шанс. Кван викликав останню іскру магії і наклав закляття горгулій. Найпримітивніше з усього репертуару цілителів. Вони скам’яніли прямо в повітрі і попадали в неспокійний океан. В одного відламалася голова, і він миттєво помер. Іще двоє загубили руки і ноги, інших убив шок. Усіх, крім Квана, який знав, що на нього чекає. Вони опустилися на дно океану, де і лишилися лежати на кілька тисяч років, перетворившись на дім для крабів-павуків.
«Кілька тисяч років, — подумав Квеффор. — Схоже, перебування в Абботі було не таким уже й поганим».
«А куди подівся Аббот?» — поцікавився Артеміс.
«Він усередині мене, — відповів учень. — Намагається вибратись».