— Сул? — гмикнув Фоулі. — Нехай плюється чим завгодно. Його два роки тому зі служби викинули. Уяви собі, цей зрадник хотів лишити на погибель усю Восьму Секцію. Він так і написав у пояснювальній записці.
Холлі вчепилася в сидіння.
— Два роки тому? Як же довго нас не було?
— Ой, — клацнув пальцями кентавр, — я ж не мав так казати. Вибач. Урешті-решт, це ж так серйозно, як тисяча років.
— Як довго, Фоулі? — не відступала Холлі.
Кентавр трохи подумав.
— Гаразд. Вас не було майже три роки.
Кван поплескав Артеміса по плечу.
— Три роки! Гарна робота, Хлопче Бруду. Ти добряче попрацював, щоб витягти нас сюди. Я навіть не сподівався потрапити в це століття.
Артеміс був приголомшений. Три роки! Батьки не бачили його три роки. Як же вони страждали? Як він міг так із ними вчинити?
Фоулі намагався заповнити незручну тишу словами.
— Мульч продовжує працювати в детективному агентстві. І воно навіть процвітає. У нього тепер новий партнер. Ніколи не здогадаєшся хто. Дуда Дей! Іще один злочинець звернув на стежку закону. От він почує, що ти повернулася! Щодня мені телефонує. У мене вже хвіст болить пояснювати цьому гному основи квантової фізики.
Холлі взяла Артеміса за руку.
— Існує лише один спосіб це витримати, Артемісе. Подумай, скільки життів ми врятували. Вони варті цих кількох років.
Хлопець дивився просто перед собою. Найбільшою катастрофою для нього було б загинути в тунелі. На другому місці — повернутися через кілька років. Саме це і сталося. Що сказати? Як усе пояснити?
— Мені потрібно додому, — сказав він. І зараз він був дуже схожий на звичайного чотирнадцятирічного хлопчика. — Фоулі, розкажи, будь ласка, пілоту, де я живу.
— Кожному агенту безпеки під землею відомо, де живе Артеміс Фаул, — гмикнув кентавр. — Але так далеко тобі летіти не доведеться. На тебе чекають на березі. І вже давненько.
Артеміс притулився лобом до ілюмінатора. Раптом він відчув себе таким утомленим, немов не спав усі ці три роки. Як пояснити все батькам? Він прекрасно розумів, що вони відчували, — він і сам через це пройшов, коли кілька років тому зник його батько. Може, його вже визнали загиблим, як і батька тоді? І навіть якщо його повернення принесе щастя, цей біль назавжди лишиться десь у серці.
Фоулі звернувся до демонів.
— І хто цей малий? — полоскотав він Номера Один під підборіддям.
— Цей малий — Номер Один, — відповів Кван. — Наймогутніший цілитель на планеті. Може випадково підсмажити мозок, якщо його, скажімо, дратуватиме лоскотання.
Кентавр квапливо відсмикнув палець.
— Зрозуміло. Мені він подобається. Ми чудово порозуміємося. А чому тебе називають Номер Один? Прізвисько таке?
Номер Один прислухався до магії, що спокійно текла по венах.
— Це моє малече ім’я. Але я думаю залишити його.
— Що? — здивувався Кван. — Ти не хочеш, щоб твоє ім’я починалося на «Кв»? Це ж традиція! У нас уже давно не було Квандрі. А може Кветрі?
Номер Один похитав головою.
— Я Номер Один. Це ім’я підкреслювало, що я інший. А тепер воно робить мене унікальним. Не знаю, де ми чи куди ми летимо, але тут я почуваюся як удома.
Фоулі закотив очі.
— Вибачте, що втручаюся. Якщо чесно, я думав, що ви, демони, войовничі і байдужі до радостей життя. А цей малий говорить, як герой любовних романів.
— Той самий малий, що може підсмажити тобі мозок, — нагадав йому Кван.
— Як герой любовних романів, які я просто обожнюю, — швидко виправився Фоулі і трохи відсунувся.
Номер Один задоволено посміхнувся. Він живий. Він допоміг урятувати острів. Він, нарешті, знайшов своє місце у світі. Тепер, коли Аббот вийшов із гри, він може жити своїм життям. І перше, що він зробить, коли все владнається, — знайде демоницю з червоними плямами, схожими на ті, що в нього. Може, вони повечеряють разом. Приготують їжу. Може, вони мають багато про що поговорити.
Транспортер пролетів крізь захист і опинився в ранковому небі. З хвиль виступали гострі скелі ірландського узбережжя, позолочені вранішнім світлом. День буде гарним. На півночі зібралися хмари, але в домівках вони людей не втримають.
На берегах вузької затоки приліпилася купка будиночків. Рибалки уже вийшли і готували сіті.
— Тут ми зробимо зупинку, Артемісе, — сказав Фоулі. — Скинемо тебе за причалом. Я тобі зателефоную через кілька днів, поговоримо. — Кентавр поклав руку хлопцеві на плече: — Народ дякує тобі за все, що ти зробив, але не забувай, що вся інформація має лишатися конфіденційною. Навіть батькам не можна розповідати, Артемісе. Доведеться тобі щось вигадати.