Холлі переставила «Нейтрино» на трохи вищий режим, ніж рекомендовано. Може, кілька клітин Батлерового мозку і підсмажаться, та перейматися через них вона не буде.
Машина під’їхала до будинку, зашарудів гравій. Вийшов Батлер. Холлі стиснула зуби. Колись вона врятувала йому життя, зцілила після смертельного поранення, отриманого від троля. Тепер вона не була впевнена, що зробить таке ще раз.
Капітан ЛЕПРекону Холлі Шорт затамувала подих і переключила «Дабл-Декс» на режим маневрування. Безшумно впала, пролетіла повз кілька поверхів, прицілилася в груди дворецького. Така ціль, що і засліплений сонцем гном не промахнеться.
Її присутності чоловік виявити не міг. Аж ніяк. Але щось змусило його зупинитися. Він закляк і принюхався. Людина Бруду нагадувала собаку. Ні, не собаку, вовка. Вовка з великим пістолетом.
Холлі сфокусувала камеру шолома на зброї та відправила світлину до комп’ютерної бази даних. За мить у куточку візора з’явилося ЗD зображення пістолета.
— «Зигзауер», — сказав записаний голос Фоулі. — Дев’ять міліметрів. Тринадцять у магазині. Великі кулі. Влучить така в тебе і голову знесе. Навіть магія не вилікує. А так усе гаразд, якщо, звісно, ти не забув одягти наземний комбінезон із мікрофібри, запатентований мною. Але якщо ти з Рекону, ти його не вдягнув.
Холлі вилаялася. Найбільше Фоулі дратував, коли мав рацію. Вона кинулася до першого ж транспортера, не подумавши, що потрібно перевдягнутися в наземний костюм.
Тепер очі Холлі були на одному рівні з Батлеровими, до землі лишалося трохи менше двох метрів. Вона підняла візор шолома, той відкрився із пневматичним шипінням.
Батлер почув звук і наставив на його джерело «зигзауер».
— Ельфе, — сказав він. — Я знаю, що ти тут. Виключи захист, або я стрілятиму.
Не на таку перевагу сподівалася Холлі. Візор вона підняла, і палець слуги був уже готовий натиснути на курок. Вона зробила глибокий вдих і відключила захист.
— Вітаю, Батлере, — просто сказала вона.
Дворецький наставив на неї пістолет.
— Вітаю, капітане. Спускайтеся повільно і навіть не намагайтеся...
— Опусти пістолета, — наказала Холлі месмеричним голосом.
Батлер спробував опиратися, пістолет затремтів.
— Опусти його, Батлере. Не змушуй мене підсмажувати тобі мізки.
На скронях слуги пульсували вени.
Незвично, подумала Холлі. Такого вона досі не помічала.
— Не стріляй у мене, Людина Бруду. Підкорись.
Батлер відкрив рота. Щоб попередити Артеміса. Вона доклала зусиль, і навколо голови чоловіка заклубочилася магія.
— Я сказала, опусти!
По щоці охоронця скотилася краплинка поту.
— ОПУСТИ!
І Батлер опустив, повільно і неохоче.
Холлі посміхнулася.
— Слухняний хлопчик. А тепер повертайся до машини і поводься так, немов нічого не сталося.
Ноги дворецького підкорилися, незважаючи на голос розуму.
Холлі включила захист. Тепер вона отримає задоволення.
Артеміс набирав листа на ноутбуці.
«Шановний пане директоре, — писав він. — Через нетактовні питання вашого консультанта я забираю свого маленького Арті зі школи, аби він пройшов курс терапії у справжніх професіоналів клініки «Мон Гаспар» у Швейцарії. Думаю, чи не подати на вас у суд. Не намагайтеся зв’язатися зі мною, бо лише більше роздратуєте, а коли я роздратована, то звертаюся до адвокатів. Щиро ваша, Анджеліна Фаул».
Артеміс відправив листа і дозволив собі таку розкіш, як ледь помітна посмішка. Добре було б побачити обличчя директора, коли він прочитає листа. На жаль, доступ до мініатюрної камери, яку він прилаштував у кабінеті директора, був лише в радіусі милі.
Батлер відчинив дверцята, загаявся на мить і опустився на сидіння.
Артеміс сунув телефон у гаманець.
— Капітане Шорт, здається? Чому б вам не припинити дзижчання і не перейти до видимого спектру?
Холлі візуалізувалася зі сріблястим пістолетом у руці. Здогадаєтесь, на кого він був націлений?
— Холлі, хіба це справді необхідно?