— Так, сер.
— Добре, слухай. Хочу, щоб ти підняв хлопців. Посилай команду до глибоких тунелів. Подивимось, чи зможемо ми знищити гоблінські банди. У нас іще багато нез’ясованого: не знаємо, хто стоїть за Б’ва Келл, і навіщо їм це потрібно.
Артеміс знав, що не повинен нічого казати. Чим скоріше він виконає свою частину угоди, тим скоріше він дістанеться Арктики. Але вся ця паризька справа була дуже підозрілою.
— Нікому не здається, що все занадто гладенько? Саме так, як би вам того хотілося. Не кажучи вже про те, що нагорі можуть бути інші замесмеризовані люди.
Рутові не сподобалося вислухувати зауваження від Хлопчика Бруду. Особливо від цього Хлопчика Бруду.
— Слухай, Фауле, ти зробив те, що ми просили. Паризький канал знищено. Більше незаконних вантажів звідти не буде, запевняю тебе. Власне, ми подвоїли охорону в кожному підйомнику, навіть у тих, що не працюють. Важливо те, що хто б там не вів торгівлю з людьми, він не сказав їм про Народ. Звісно, проведуть розслідування, але то вже наші проблеми. Тож не суши через це свою юну голову. Зосередься на тому, як відростити вуса.
Не встиг Артеміс відповісти, як утрутився Фоулі.
— Щодо Росії, — сказав він, квапливо втискуючись між хлопцем і командиром. — Маю ниточку.
— Ти відстежив електронного листа? — увага Артеміса миттєво переключилася на кентавра.
— Саме так, — підтвердив Фоулі й увімкнув лекційний модуль.
— Але ж воно знищилося. Його не можна відстежити.
Фоулі хмикнув.
— Знищилося? Не сміши мене, хлопче. Ех, ви, люди і ваші комунікаційні системи. Ви досі користуєтесь кабелем. Якщо його послали, я можу відстежити.
— Тож де ти його знайшов?
— Кожен комп’ютер має підпис. Він такий само унікальний, як відбитки пальців, — продовжив Фоулі. — 1 мережі також. Лишають мікросліди, в залежності від віку кабелю. Усе на молекулярному рівні, і якщо запакувати гігабайти даних у маленький кабель, то якась його частина зноситься.
Батлерові набридло.
— Слухай, Фоулі. Час дуже важливий. Життя пана Фаула може висіти на волоску. Тож переходь до суті, поки мені терпець не урвався.
Кентавр мало не розреготався. Той хлопець жартує, еге ж? Потім пригадав, що охоронець зробив із Кельповим загоном і вирішив переходити до головного.
— Добре, Людино Бруду. Слухай.
Ну, майже до головного.
— Я прогнав файл через свої фільтри. Залишки урану вказують на північ Росії.
— Теж мені, вразив.
— Я іще не закінчив, — сказав Фоулі. — Дивись і вчись.
Кентавр збільшив на екрані супутникове фото полярного кола. З кожним натисканням клавіші виділена територія ставала крупнішою.
— Уран означає Сєвєроморськ. Або інше місце в радіусі п’ятдесяти миль. Мідний дріт у кабелі зі старої системи. Початок двадцятого століття. Частково відновлений. Таке може бути лише в Мурманську. Легко, немов крапочки поєднати.
Артеміс посунувся вперед.
— У цій мережі двісті вісімдесят чотири тисячі миль. — Фоулі довелося зробити паузу, бо він розреготався. — Телефонні мережі. Варвари.
Батлер виразно хруснув кістками пальців.
— Еге ж. Отже, двісті вісімдесят чотири тисячі миль телефонних мереж. Я написав програму, щоб відстежити наш файл. Два можливих варіанти. Один — Палац правосуддя.
— Навряд чи. Інший?
— Інша лінія зареєстрована на Михайла Вассікіна, що мешкає на проспекті Леніна.
У Артеміса аж дух перехопило.
— А що ми знаємо про Михайла Вассікіна?
Фоулі поворушив пальцями, немов піаніст перед грою.
— Я провів власне розслідування. Люблю переглядати інформацію з різних агенцій Людей Бруду. В декількох навіть про тебе згадували, Батлере.
Охоронець спробував зробити невинний вигляд, але в нього не дуже вдало це вийшло.
— Михайло Вассікін — колишній кагебешник, тепер працює на мафію. Офіційно це називається хуліганством. Бандюк. Не дуже високий рівень, але й не остання людина. Бос Вассікіна відомий під прізвиськом Бритва. Основне джерело прибутку цієї групи — викрадення європейських бізнесменів. За останні п’ять років вони викрали п’ять німців і одного шведа.
— Скільки повернулося живими? — запитав Артеміс майже пошепки.
Фоулі звірився зі статистикою.
— Жодного. А у двох випадках навіть посередники зникли. Вісім мільйонів доларів викупу вилетіло в трубу.
Батлер ледь утримався на крихітному ельфійському стільці.
— Годі розмов. Гадаю, саме час познайомити пана Вассікіна з моїм другом, паном Кулаком;
«Мелодраматично, — подумав Артеміс. — Але навіть я не сказав би краще».
— Так, старий. Ти швидкий. Але мені не дуже кортить опинитися в списку зниклих посередників. Ті люди кмітливі. Тож ми маємо бути кмітливішими. Ми маємо переваги, яких не мали наші попередники. Ми знаємо, хто викрадач, знаємо, де він мешкає, і найголовніше, ми маємо ельфійську магію. — Артеміс подивився на командира Рута. — Ми ж маємо ельфійську магію, чи не так?