— Чим можу вам допомогти, гер?..
— Лі. Полковник Хавьєр Лі. Хочу відкрити депозитний сейф,— відповів Батлер бездоганною німецькою.
— Так, полковнику. Звісно. Мене звуть Бертольт, і сьогодні я вам допомагатиму.— Однією рукою Бертольт відкривав на комп’ютері файл полковника Хавьєра Лі, іншою крутив олівець, немов мініатюрний поліцейський кийок.— Потрібно лише виконати стандартну процедуру перевірки. Можна ваш паспорт, будь ласка?
— Звісно,— протягнув Батлер у віконце паспорт громадянина Народної Республіки Китай.— Я і не думав, що можна обійтися без ретельної перевірки.
Бертольт тонкими пальцями взяв паспорт, спочатку роздивився фото, потім поклав паспорт у сканер.
— Альфонсе,— гримнув Батлер на Артеміса,— припини крутитися і стань рівно, сину. Ти так горбишся, що мені іноді здається, що у тебе взагалі немає хребта.
Бертольт посміхнувся так нещиро, що це помітив би навіть малюк.
— Альфонсе, приємно познайомитись.
— Така ж фігня,— також нещиро озвався Артеміс.
Батлер похитав головою.
— Мій син не вміє спілкуватися. Не дочекаюся, коли його вже в армію заберуть. Тоді побачимо, чи зроблять вони з нього чоловіка.
Бертольт співчутливо закивав.
— У мене дівчинка. Шістнадцять років. Вона за телефоном проводить більше часу на тиждень, ніж уся родина за їдою.
— Підлітки. Усі однакові.
Комп’ютер пікнув.
— Так, з вашим паспортом усе гаразд. Тепер мені потрібен ваш підпис.
Бертольт підсунув планшет. До нього кріпилася цифрова ручка. Батлер її взяв і нашкрябав підпис. Підпис співпаде. Як інакше. Це ж почерк самого Батлера, і полковник Хавьєр Лі — одна з кількох дюжин вигаданих особистостей, які охоронець створив за кілька років. Паспорт також справжній, хоча цього не можна сказати про інформацію, що в ньому міститься. Батлер купив його кілька років тому у секретаря китайського дипломата в Ріо-де- Жанейро.
Комп’ютер знову пискнув.
— Добре,— сказав Бертольт.— Ви саме той, за кого себе видаєте. Я відведу вас до кімнати з депозитними сейфами. Альфонс піде з нами?
— Звісно,— відповів Батлер.— Якщо лишити його тут, він обов’язково щось утне, і його заарештують.
Бертольт оцінив жарт.
— Ну, тоді дозвольте мені зауважити, полковнику, він потрапив туди, куди потрібно.
— Дуже смішно, чуваче,— пробурмотів Артеміс.— Тобі варто із власним шоу виступати.
Але коментар Бертольта був дуже слушним. У помешканні було повно озброєних охоронців. При першій же загрозі вони пересунуться на стратегічні позиції і перекриють усі виходи.
Бертольт повів їх до броньованого ліфту і приклав до камери біля дверей своє посвідчення.
Підморгнув Артемісу:
— У нас тут особлива система охорони, юначе. Усе це дуже цікаво.
— Знаю. Зараз знепритомнію,— закотив очі хлопець.
— Поводься чемно, сину,— кинув йому Батлер.— Бертольт просто намагається підтримати бесіду.
Банківський службовець Артемісів сарказм витримав.
— Може, коли виростеш, Альфонсе, і ти тут працюватимеш, та?
Артеміс уперше щиро посміхнувся, і від цієї посмішки у Бертольта чомусь спина сиротами узялася.
— Знаєш, Бертольте, мені здається, що найкраща робота для мене саме в банку.
Незручну тишу, що запанувала після цих слів, порушив голос із крихітного динаміка під камерою.
— Так, Бертольте, ми тебе бачимо. Скільки?
— Двоє,— відповів Бертольт.— Один власник і один неповнолітній. Хочуть відкрити сейф.
Двері ліфта розсунулися, за ними відкрився сталевий куб, у якому не було ані кнопок, ані панелей, просто в одному куті кріпилася камера. Вони увійшли всередину, і ліфт запрацював. Артеміс помітив, що коли ліфт почав опускатися, Бертольт стиснув кулаки.
— Гей, Бертольте! Що за проблема? Це ж лише ліфт!
Чоловік вимушено посміхнувся. Під вусами ледь блиснули зуби.
— А ти все помічаєш, Альфонсе. Мені не подобаються тісні помешкання. А тут іще й панелі керування немає заради безпеки. Ліфтом керують із кабінету охорони. Якщо він зламається, то нас урятують лише охоронці. І ця штука практично герметична. А якщо у охоронця станеться серцевий напад? Чи він піде кави попити? Ми ж усі...
Відчайдушну промову чиновника перервало шипіння дверей ліфта. Вони прибули на поверх, де розташовувалися депозитні сейфи.
— Ну от.— Бертольт промокнув лоба паперовою хусточкою. У зморшці між бровами лишився клаптик паперу і затріпотів під струмом повітря з кондиціонерів, як вітровий конус.— Бачите, усе безпечно. Жодних причин для хвилювання. Усе добре,— знервовано розсміявся він.— Ходімо?