Выбрать главу

Зіто випрямився.

— Що таке? Тут хтось є?

Блимнула лампа, і він побачив маленьку дівчин­ку, що сиділа на табуреті. В руці вона тримала шнур від лампи. Вона не була ані наляканою, ані схвильо­ваною. Дівчинка була такою спокійною і зібраною, що Зіто здалося, ніби то він до неї в дім заліз.

Джованні підвівся.

— Ти хто, мала? Чому ти тут?

Дівчинка глянула на нього своїми неймовірними очима. Глибокими карими очима. Глибокими, як бочка шоколаду.

— Я прийшла до тебе, Джованні,— сказала вона таким же прекрасним голосом, як і її очі. Власне, вона вся була прекрасна: порцелянове личко... і ці очі. Вони його не відпускали.

Зіто опирався чарам.

— До мене? Що це означає? Твоя мама поблизу?

Дівчинка посміхнулася.

— Ні, не поблизу. Тепер ти моя родина.

Джованні спробував зрозуміти це просте речен­ня, але не зміг. Хіба це важливо? Ці очі, цей голос. Такий мелодійний. Немов кришталь дзвенить.

Люди по-різному реагують на месмер. Більшість одразу підпадають під гіпнотичні чари, але є й такі, кого потрібно трохи підштовхнути. І чим більше їх штовхаєш, тим більший ризик пошкодження мозку.

— Тепер я твоя родина? — повільно сказав Зіто, немов шукав сенсу в кожному слові.

— Так, людино,— нетерпляче гримнула Опал, по­силюючи натиск.— Моя родина. Я твоя дочка, Бе­лінда. Ти удочерив мене минулого місяця, таємно. Усі папери в твоєму бюро.

Погляд Зіто втратив фокус.

— Удочерив? Бюро?

Опал постукала мініатюрними пальчиками по лампі. Вона вже забула, якими нудними можуть бути люди, особливо під дією месмера. А цей іще і генієм вважається.

— Так. Удочерив. Бюро. Ти любиш мене більше за життя, пам’ятаєш? Заради своєї любої Белінди ти зробиш геть усе.

На очі Зіто навернулися сльози.

— Беліндо. Моя маленька дівчинко. Я заради тебе зроблю все що завгодно, люба.

— Так, так, так,— нетерпляче повторила Опал.— Звісно. Я ж сказала. Якщо ти під месмером, це не означає, що ти маєш повторювати все, що я кажу. Це втомлює.

Зіто помітив у кутку ще двох малих істот. Вони мали загострені вуха. Цей факт пробився навіть че­рез месмер.

— Бачу. Он там. Вони люди?

Опал зиркнула на братів Брілл. Вони мали трима­тися подалі. Месмеризування такої сильної людини, як Зіто, було справою делікатною і не терпіло втру­чання.

Вона додала месмеру до свого голосу.

— Ти не можеш бачити ці постаті. Ти ніколи їх не бачив.

Зіто з полегшенням зітхнув.

— Звісно. Добре. Нічого такого. Ігри розуму.

Опал вилаялася. Куди поділася людська грамати­ка? Найменший стрес, і її немов у вікно здуло. Ігри розуму. Таке скаже.

— А тепер, Джованні, татко, здається, нам потріб­но поговорити про твій наступний проект.

— Автомобіль, що живиться водою?

— Ні, дурню. Не автомобіль, що живиться водою. Проби з ядра Землі. Я знаю, що ти спроектував робо­та. Непогано як для людини, хоча я б дещо змінила.

— Проби з ядра. Неможливо. Не проб’ється крізь кору. Не вистачить заліза.

— Ми не можемо пробитися крізь кору. Нам не вистачить заліза. Говори правильно, заради бога. Я і так утомилася говорити мовою Людей Бруду, а доводиться і всякі дурниці слухати.

Бідолашний мозок Зіто зробив іще одну спробу.

— Вибач, люба Беліндо. Я просто хотів сказати, що проект із пробами із ядра довгостроковий. Він зачекає, доки ми не знайдемо практичний спосіб зі­брати потрібну кількість заліза і пробитися крізь мантію Землі.

Опал подивилася на загіпнотизованого сици­лійця.

— Любий дурний татко. Ти ж розробив суперлазер, щоб прорізати кору. Хіба не пам’ятаєш?

По щоці Зіто скотилася краплина поту.

— Суперлазер? Тепер, коли ти сказала...

— А чи можеш ти уявити, що знайдеш, коли про­йдеш кору?

Зіто уявляв. Частина його інтелекту досі належала йому.

— Гематитове рудне тіло? Воно дуже масивне. І високоякісне.

Опал підвела його до вікна. На відстані під зоря­ми спалахували лопаті вітряка.

— Як думаєш, де потрібно копати?

— Думаю, потрібно копати під вітряком,— сказав Зіто, притулившись лобом до прохолодного скла.

— Дуже добре, татусю. Якщо ти там копатимеш, я буду дуже щасливою.

Зіто потріпав піксі по голові.

— Дуже щасливою,— сонно пробурмотів він.— Беліндо, дівчинко моя. Папери. Бюро.

— Папери в бюро,— виправила його Опал.— Якщо белькотітимеш, як дитина, доведеться тебе по­карати.

Вона не жартувала.

Е7, під Середземним морем

Щоб дістатися поверхні, Холлі довелося оминати го­ловні підйомники. Фоулі мав датчики, що спостері­гали за всім транспортом на комерційних і ЛЕПів­ських маршрутах. Це означало, що всі навігаційні прилади потрібно вимикати і триматися друго­рядних підйомників, бо інакше кентаврові сенсори їх помітять і відрапортують у Поліцейську Плазу, не встигнуть вони закінчити своє завдання.