Зіто випрямився.
— Що таке? Тут хтось є?
Блимнула лампа, і він побачив маленьку дівчинку, що сиділа на табуреті. В руці вона тримала шнур від лампи. Вона не була ані наляканою, ані схвильованою. Дівчинка була такою спокійною і зібраною, що Зіто здалося, ніби то він до неї в дім заліз.
Джованні підвівся.
— Ти хто, мала? Чому ти тут?
Дівчинка глянула на нього своїми неймовірними очима. Глибокими карими очима. Глибокими, як бочка шоколаду.
— Я прийшла до тебе, Джованні,— сказала вона таким же прекрасним голосом, як і її очі. Власне, вона вся була прекрасна: порцелянове личко... і ці очі. Вони його не відпускали.
Зіто опирався чарам.
— До мене? Що це означає? Твоя мама поблизу?
Дівчинка посміхнулася.
— Ні, не поблизу. Тепер ти моя родина.
Джованні спробував зрозуміти це просте речення, але не зміг. Хіба це важливо? Ці очі, цей голос. Такий мелодійний. Немов кришталь дзвенить.
Люди по-різному реагують на месмер. Більшість одразу підпадають під гіпнотичні чари, але є й такі, кого потрібно трохи підштовхнути. І чим більше їх штовхаєш, тим більший ризик пошкодження мозку.
— Тепер я твоя родина? — повільно сказав Зіто, немов шукав сенсу в кожному слові.
— Так, людино,— нетерпляче гримнула Опал, посилюючи натиск.— Моя родина. Я твоя дочка, Белінда. Ти удочерив мене минулого місяця, таємно. Усі папери в твоєму бюро.
Погляд Зіто втратив фокус.
— Удочерив? Бюро?
Опал постукала мініатюрними пальчиками по лампі. Вона вже забула, якими нудними можуть бути люди, особливо під дією месмера. А цей іще і генієм вважається.
— Так. Удочерив. Бюро. Ти любиш мене більше за життя, пам’ятаєш? Заради своєї любої Белінди ти зробиш геть усе.
На очі Зіто навернулися сльози.
— Беліндо. Моя маленька дівчинко. Я заради тебе зроблю все що завгодно, люба.
— Так, так, так,— нетерпляче повторила Опал.— Звісно. Я ж сказала. Якщо ти під месмером, це не означає, що ти маєш повторювати все, що я кажу. Це втомлює.
Зіто помітив у кутку ще двох малих істот. Вони мали загострені вуха. Цей факт пробився навіть через месмер.
— Бачу. Он там. Вони люди?
Опал зиркнула на братів Брілл. Вони мали триматися подалі. Месмеризування такої сильної людини, як Зіто, було справою делікатною і не терпіло втручання.
Вона додала месмеру до свого голосу.
— Ти не можеш бачити ці постаті. Ти ніколи їх не бачив.
Зіто з полегшенням зітхнув.
— Звісно. Добре. Нічого такого. Ігри розуму.
Опал вилаялася. Куди поділася людська граматика? Найменший стрес, і її немов у вікно здуло. Ігри розуму. Таке скаже.
— А тепер, Джованні, татко, здається, нам потрібно поговорити про твій наступний проект.
— Автомобіль, що живиться водою?
— Ні, дурню. Не автомобіль, що живиться водою. Проби з ядра Землі. Я знаю, що ти спроектував робота. Непогано як для людини, хоча я б дещо змінила.
— Проби з ядра. Неможливо. Не проб’ється крізь кору. Не вистачить заліза.
— Ми не можемо пробитися крізь кору. Нам не вистачить заліза. Говори правильно, заради бога. Я і так утомилася говорити мовою Людей Бруду, а доводиться і всякі дурниці слухати.
Бідолашний мозок Зіто зробив іще одну спробу.
— Вибач, люба Беліндо. Я просто хотів сказати, що проект із пробами із ядра довгостроковий. Він зачекає, доки ми не знайдемо практичний спосіб зібрати потрібну кількість заліза і пробитися крізь мантію Землі.
Опал подивилася на загіпнотизованого сицилійця.
— Любий дурний татко. Ти ж розробив суперлазер, щоб прорізати кору. Хіба не пам’ятаєш?
По щоці Зіто скотилася краплина поту.
— Суперлазер? Тепер, коли ти сказала...
— А чи можеш ти уявити, що знайдеш, коли пройдеш кору?
Зіто уявляв. Частина його інтелекту досі належала йому.
— Гематитове рудне тіло? Воно дуже масивне. І високоякісне.
Опал підвела його до вікна. На відстані під зорями спалахували лопаті вітряка.
— Як думаєш, де потрібно копати?
— Думаю, потрібно копати під вітряком,— сказав Зіто, притулившись лобом до прохолодного скла.
— Дуже добре, татусю. Якщо ти там копатимеш, я буду дуже щасливою.
Зіто потріпав піксі по голові.
— Дуже щасливою,— сонно пробурмотів він.— Беліндо, дівчинко моя. Папери. Бюро.
— Папери в бюро,— виправила його Опал.— Якщо белькотітимеш, як дитина, доведеться тебе покарати.
Вона не жартувала.
Е7, під Середземним морем
Щоб дістатися поверхні, Холлі довелося оминати головні підйомники. Фоулі мав датчики, що спостерігали за всім транспортом на комерційних і ЛЕПівських маршрутах. Це означало, що всі навігаційні прилади потрібно вимикати і триматися другорядних підйомників, бо інакше кентаврові сенсори їх помітять і відрапортують у Поліцейську Плазу, не встигнуть вони закінчити своє завдання.