Выбрать главу

Скант звірився з комп’ютером.

— Вісімдесят вісім цілих дві десятих милі. Маємо ще дев’яносто хвилин, доки він опуститься до опти­мальної точки.

Опал пройшлася кімнатою.

— Ми не перехопили ніяких розмов з Поліцей­ською Плазою, отже, якщо вони живі, то самі. Краще не ризикувати. Встановимо заряд зараз і охороняти­мемо його. Дисканте, перевір іще раз корпус. Мервелле, запусти систему перевірки транспортера. Мені б не хотілося, щоб за стіни вилетів хоч один іон.

Близнюки піксі, кланяючись, посунулися назад. Вони зроблять те, що їм наказали, але у їхньої на­чальниці явно параноя.

— Я почула ваші думки! — гримнула Опал.— Не­має у мене ніякої параної!

Мерв сховався за металевою перегородкою, щоб захистити хвилі свого мозку. Невже міс Кобой уміє читати думки? Чи то знову параноя? Врешті-решт, параноїкам завжди здається, що всі вважають їх па­раноїками. Мерв висунув голову з-поза перегородки і почав подумки передавати Опал повідомлення, просто щоб переконатися.

«Холлі Шорт красивіша за вас»,— думав він так голосно, як міг. Зрадлива думка, якщо чесно, і якщо Опал дійсно бачить їх наскрізь, вона напевно все зрозуміє.

Опал так і витріщилась на нього.

— Мервелле?

— Так, міс Кобой?

— Ти дивишся прямо на мене. Це погано для моєї шкіри.

— Вибачте, міс Кобой,— відвів очі Мерв і поди­вився крізь лобове скло на вхід до тунелю. І саме вчасно, бо помітив, як Із-поза голографічної скелі, що прикривала вихід до платформ, піднявся ЛЕПів­ський транспортер.— Е-е... Міс Кобой, маємо про­блему,— тицьнув він у вікно.

Транспортер піднявся метрів на десять і завис над італійським пейзажем, щось вишукуючи.

— Вони нас знайшли,— перелякано прошепотіла Опал. Але впоралася з панікою і швидко проаналізу­вала ситуацію.— Це вантажний транспортер, не пе­реслідувач,— зауважила вона і попрямувала до кабі­ни пілота. Близнюки не відставали.— Ми мусимо припустити, що на борту перебувають Артеміс Фаул і капітан Шорт. Ані зброї, ані основних сканерів вони не мають. За такого поганого освітлення ми практич­но не помітні для неозброєного ока. Вони сліпі.

— Може, збити їх? — запропонував молодший із братів. Нарешті, хоч якась агресія, яку йому обіцяли.

— Ні,— відповіла Опал.— Плазмовий заряд ви­дасть нашу позицію супутникам людської та ельфій­ської поліції. Мусимо замовчати. Вимкніть усе. На­віть життєзабезпечення. Не знаю, як вони змогли так близько підібратися, але викриють вони нас лише тоді, коли зіштовхнуться з нашим транспорте­ром. А якщо це станеться, то їхній жалюгідний транспортерик зімнеться, як картонна коробка.

Брати Брілл слухняно кинулися виконувати на­каз, і скоро всі системи були вимкнені.

— Добре,— прошепотіла Опал і приклала пальця до губ.

Кілька хвилин вони спостерігали за транспорте­ром, доки Опал не вирішила порушити тишу.

— Хто б там не пускав гази, будь ласка, припи­ніть, або доведеться покарати як треба.

— Це не я,— хором сказали брати Брілл. Жод­ному не хотілося дізнатися, як саме їх покарають за пускання вітру.

Е7, за десять хвилин до того

Холлі провела ЛЕПівський транспортер крізь дуже небезпечну ділянку другорядної шахти до Е7. Майже

відразу ж на консолі замиготіли два червоних вог­ники.

— Час пішов,— заявила вона.— Щойно спрацю­вали два сенсори Фоулі. Вони пов’яжуть появу тран­спортера із зондом і швиденько прилетять.

— Скільки? — запитав Артеміс.

Холлі мовчки підрахувала.

— Якщо летітимуть у надзвуковому атакуючому транспортері, то менше за півгодини.

— Чудово,— задоволено сказав Артеміс.

— Радий, що ти так думаєш,— простогнав Мульч.— Надзвукові офіцери ЛЕП не дуже подобаються зло­діям. Як правило, ми надаємо перевагу дозвуковим.

Холлі посадила транспортер на площадку біля стіни.

— Ти виходиш із гри, Мульче? Чи це твої звичні скарги?

Гном поворушив щелепами, розігріваючи їх пе­ред роботою.

— Думаю, мені можна трохи поскаржитись. Чому за вашими планами мені завжди доводиться робити щось шкідливе, а ви самі лишаєтесь чекати в тран­спортері?

Артеміс передав йому охолоджувальний мішок із кухні.

— Тому що ти єдиний можеш це зробити, Муль­че. Ти один можеш зіпсувати план Кобой.

Але Мульча ці слова не вразили.

— Не вражає,— так і заявив він.— Мені б медаль­ку. Зі справжнього золота. А не якісь там вкриті по­золотою диски.