— Хто? Я?
Холлі посміхнулася.
— Ти ж тепер вільний гном, а кожному приватному детективу потрібен партнер. Хтось із зв’язками в підземному світі.
Мульч гордовито розправив груди.
— Мульч Діггумс, приватний детектив. Мені подобається. Гей, я ж не хлопчик на побігеньках? Бо їм завжди дістається вся складна робота.
— Ні, ти повноправний партнер. Чим би ми не займалися, завжди ділитимемо справи порівну.
Холлі повернулася до Артеміса.
— У нас знову все вийшло, Хлопче Бруду. Ми врятували світ. Принаймні, не дали зіткнутися двом світам.
Артеміс кивнув.
— Але легше цього разу не було. Може, наступного разу спробує хтось інший?
Холлі жартома штовхнула його в бік.
— Хто ж із нами порівняється? — А тоді нахилилася і прошепотіла: — Я з тобою зв’яжуся. Може, тебе зацікавить робота консультанта?
Артеміс здивовано підняв брови і ледь кивнув. Цієї відповіді їй вистачило.
Як правило, Батлер піднімався, щоб попрощатися, але сьогодні довелося робити це навколішках. Холлі мало не потонула у його обіймах.
— До наступної кризи,— сказала вона.
— А може, ти заскочиш у гості,— відповів він.
— Тепер отримати візу буде складніше, я ж цивільна.
— Переконана?
— Ні,— спохмурніла Холлі.— Мене роздирає на шматки. Але я не одна.— І вона кивнула на Артеміса.
Хлопець нагородив Сула презирливим поглядом.
— Вітаю, командире, ви щойно втратили найкращого офіцера ЛЕП.
— Слухай, людино,— почав Сул, але тут Батлер щось проричав, і слова застрягли в командировому горлі. Гном швидко сховався за спинами офіцерів.— Відправляйте їх додому. Негайно.
Офіцери дістали зброю, прицілилися і вистрілили. В шию Артеміса увійшла дробина із снотворним, і препарат миттєво розійшовся по тілу. Батлерові знадобилося чотири. Щоб не ризикувати.
Хлопець почув протести Холлі, але очі немов туманом застелило, як на імпресіоністській картині «Ельфійка-злодійка».
— У цьому немає потреби, Суле,— сказала вона, хапаючи Артеміса за руку.— Вони вже бачили підйомник. Можна було повернути їх додому притомними.
Голос Сула немов долетів, як із колодязя.
— Не хочу ризикувати, капітане, тобто, міс Шорт. Люди — жорстокі створіння, особливо коли їх транспортують.
Артеміс відчув на грудях руку Холлі. Вона щось сунула в кишеню сорочки під піджаком. Але запитати він не міг, бо язик його не слухався. Ротом можна було лише дихати. За спиною хтось упав.
«Батлер відключився,— зробив висновок хлопець.— Я лишився сам».
І знепритомнів.
Маєток Фаулів
Артеміс поступово приходив до пам’яті. Почувався він добре, усі спогади були на своїх місцях. А може, й ні. Звідки йому знати?
Він розплющив очі і побачив фреску на стелі. Отже, він у своїй кімнаті.
Кілька секунд хлопець не ворушився. І не тому, що не міг, просто лежати так було справжньою розкішшю. Ніякі піксі за тобою не ганялися, не намагалися вхопити закохані тролі, не судив трибунал. Він просто лежав і думав. Улюблена справа.
Артемісові Фаулу потрібно було прийняти важливе рішення. Як відтепер піде його життя? Це рішення він мав прийняти сам. Не можна було звинувачувати обставини або списувати на тиск з боку оточуючих. Він сам собі хазяїн, і дуже добре це розуміє.
Самотнє життя злодія більше йому не подобалося так, як раніше. Не було ніякого бажання вишукувати жертви. Але його приваблювали пригоди і геніальні плани. Може, існує якийсь спосіб поєднати його кримінальний геній з новою мораллю? А що, як стати сучасним Робіном Гудом? Красти у багатіїв і роздавати бідним? Можна просто красти в багатіїв. Виправлятися треба потроху.
У кишені щось завібрувало. Артеміс витягнув маленький комунікатор. Зовсім як той, що вони лишили в транспортері Опал Кобой. Хлопець пригадав, як Холлі щось сховала у нього в кишені. Вона хотіла підтримувати зв’язок.
Артеміс підвівся, відкрив екран і побачив усміхнене обличчя Холлі.
— Бачу, додому ви дісталися. Вибач за снодійне. Сул справжня свиня.
— Не страшно. Нічого поганого не сталося.
— Ти змінився. Старий Артеміс уже волів би помсти.
— Старий.
Холлі озирнулася.
— Послухай, я не можу довго говорити. Довелося скористатися піратським підсилювачем, щоб сигнал потрапив до тебе. Цей дзвінок коштує силу-силенну грошей. Мені потрібна послуга.
Артеміс посміхнувся.
— Чомусь мені ніхто не телефонує просто щоб привітатися.