Совєти наступали на Лівобережжі. Деякі відділи повстанців надслухували „чия бере верх”. Верх брали Совєти, тож рабська вдача такого отамана Хименка диктувала „запобігати ласки у того, хто верх бере”, себто у Совєтів.
На такий невідрадний стан в Україні склалося багато причин. У наших Визвольних Змаганнях Україна будувала в вогні війни не лише державу, але й українську націю. У будові нації і держави був великий поступ, бо коли в грудні 1917 р. та в січні 1918 р. за Української Центральної Ради на оборону української держави станули з крісом у руках тільки сотки, то рік пізніше, за Директорії, стануло вже кілька десятків тисяч. Довга неволя українського народу знівечила у більшості народу віру в можливість і здатність побудувати і втримати свою державу. Серед українського народу мав більший послух чужий, большевицький агітатор чи російський білогвардієць, як свій український уряд. Чужі голоси, що української держави не буде, а буде Росія, червона чи біла, яка буде карати тих, які хочуть України і воюють за неї. І навпаки — за прихильність до Росії буде нагорода… Багато українців хотіли оминути тієї кари, а може хотіли й заслужити ласку у чужого, у ворога. Так було в січні 1918 р. за Української Центральної Ради, коли зукраїнізовані полки не всі станули в обороні української республіки… Оголошували свою невтральність у боротьбі, а то й виступали збройно проти рідної держави. Так і тепер деякі повстанські командири, деякі полки були невтральні у боротьбі. Розбігалися — дезертували, а були й такі „татарські люди”, які збройно виступали проти Української Народньої Республіки.
Адміністрація ще не була як слід наладнана, бо не було часу її наладнати. Доброї поліції, чи там жандамерії майже не було. Не було кому ловити дезертирів, так що кожний вояк міг безкарно покинути свою військову частину.
Ті невтральні, дезертири і ті, що збройно виступали проти УНР, все одно ласки у ворога не заслужили. В 1918 році большевики розстріляли тисячі старшин і не-старшин українців, які повинні були служити в українському війську. Вони були б оборонили Україну, коли б були служили при українському війську, а не сиділи по хатах, як „невтральні”. Рік пізніше Совєти розстрілювали повстанських командирів, які хотіли заслужити ласку в Москви, або не знали за ким стати і сиділи у теплій хаті тоді, коли українська армія воювала. Совєти потім зліквідували і повстанців Зеленого і найсильнішого з отаманів — Махна. Селяни, які в першу чергу повинні були боронити Українську Народню Республіку, бо вона давала їм і землю і волю, дезертували з війська, або зовсім до війська не йшли. Потім гинули мільйонами від голоду, що його Совєти викликали з розмислом, забираючи у селян усе збіжжя і худобу. Совєти забрали їм потім і прадідівську землю і обіцяну волю, а зробили невільниками на колгоспах. Українська армія мала замало старшин, щоб належно зорганізувати велику армію. На Україні по першій світовій війні були тисячі старшин українців, фахово добре вишколених, які знали своє військове діло, бо перейшли на фронті першу світову війну, але дуже мало з них зголосилося тоді до української армії, мимо того, що була проголошена мобілізація. Ті, які не зголосилися, вичікували, чия, мовляв, візьме верх, не знали на яку ногу стати, чи йти до української армії, чи продиратися до російської Добровольчої армії на Дон. Звичайно, не вірили, що українська держава втримається, пробували, чи може вдасться якось заховатися у час війни і спасти своє життя. Та вони не спасли свойого життя, а загинули за чужу, а то й ворожу Україні справу, або від кулі совєтського енкаведиста.