Галицька армія, після зайняття Жмеринки денікінцями зістала відділена від придніпрянської. 17 листопада 1919 р. Українська Галицька Армія підписала перемир’я з командуванням денікінської армії і вийшла з бойових дій. Вістка про підписання перемиря УГА з денікінцями підкосила цілковито Українську Дієву Армію. Військо втратило віру в можливість ставити якийнебудь опір ворогові. До цього всього прийшла гостра зима з небувалими морозами. Пошесть тифу шаліла в обох арміях. Шпиталі були переповнені хворими, ліків не було, устаткування шпиталів було дуже погане, не було вже місця для хворих у шпиталях. Хворі на тиф лежали на возах обозів. Придніпрянська армія була нездібна до бою, а денікінці наступали. 22 листопада денікінці зайняли Проскурів.
Кінець Гарматної Бриґади СС
З Проскурова відступали останки армії на Староконстянтинів. Відступали і три гарматні полки СС і кінна розвідка, які ввесь час воювали у складі Корпусу СС. По засніжених дорогах, страшний морозний вітер шмагав стрільців у лице, продував тіло. Військо не мало зимового одягу. Стрільці відморожували вуха, руки, ноги. Без думки, у зневірі тягнулися Стрільці, козаки на північ, а тиф шалів далі. Обози, які возили харчі, військове майно, набої, везли тепер хворих на тиф у тифозній гарячці, на страшному морозі.
По дорозі було видко, як вовки роздирали полишені коні, які вже не могли іти, а зграї гайвороння кружляли над жертвою і помагали вовкам роздирати. Ніхто вовків не відганяв. Стрільці тягнулися без думки далі і далі на північ.
Змобілізовані восени 1919 р. покинули армію. Пішли додому. Ті, які відступали, це були вояки, що боролися за волю України від початку революції. Це були ті, які боролися ще за Української Центральної Ради у січні, у лютому 1918 р. — у Києві, Коростені, у Сарнах. Це ті, які облягали Київ у зимі 1918 р., які боролися проти совєтів цілий 1919 рік. Тепер приходилося випити останню чашу горя, випити до дна. Ворог наступав. Наступала російська армія Денікіна, це ті самі російські Добровольці, яких Січові Стрільці розбили під Мотовилівкою у листопаді 1918 р. Це та сама армія, з якою гетьман Скоропадський укладав федерацію. Коли б вони хотіли були визнавати хоча б федеративну Україну з гетьманом Скоропадським, то восени 1919 р., коли зайняли були більшу частину України і столицю Київ, то були б привернули уряд федеративної України з гетьманом Скоропадським чи яким іншим федералістом, бо підписали з гет. Скоропадським умову. Та ні! Вони створили уряд „Юґа Росії”, якому підлягали всі території, що їх зайняла російська Добровольча Армія — російські під Орел, по Волзі, Донщину, і неросійські — Кубань, Кавказ, Україну. Відпоручники цього уряду „Юґа Росії” розстріляли Раду Кубанщини за те, що сміла впроваджувати автономію кубанського війська, сміла впроваджувати українську мову на Кубані, і за те, що ухвалила прапор для Кубані синьо-жовтий, український. Це ті самі російські добровольці, які на зайнятій ними території України нищили українські школи, нищили все, що нагадувало Україну і самостійність українського народу. Це ті, які розстрілювали українських старшин, козаків, не питаючи їх, чи вони є за „федерацію” гет. Скоропадського, чи за самостійність України. У тим не було й думки про якусь, хоча б зв’язану у федерації з Росією, Україну. У них була тільки „єдімая недєлімая Рассія”, у якій не сміє бути і назва „Україна”. Тепер ті російські Добровольці гналися за рештками української армії, щоб знищити все, що нагадувало б самостійну чи навіть федеративну Україну. Вони не скупчували всіх своїх сил проти комуністичної Москви, але проти України. Совєти били уже тоді денікіндів і вони відступали на цілому протисовєтському фронті, та мимо цього Денікін не кинув усіх своїх військ проти Совєтів, бо він хотів передусім знищити українську армію, українську державність. Тоді виявилося з ким гет. Скоропадський укладав федерацію, якою метою мало бути відновлення „великої Росії”, як про це і було сказано у його „програмі” з 14 листопада 1918 р.
У морозні дні, по снігах відступало голодне українське військо з Проскурова на північ до Староконстянтинова. По дорозі з Проскурова до Староконстянтинова є село Пашківці і села пашківської волости. Ті села побачили, що розбита українська армія відступає. Знайшли собі якогось царського офіцера і зорганізували збройні відділи, які нападали на дорозі до Староконстянтинова на військові обози та менші відділи війська. Так, це нападали ті, яким українська армія несла „землю і волю”. Це порода тих „татарських людей”, які за княжих часів визнавали і підлабузнювались татарам і, як „татарські люди”, нападали на дружини українських князів. Татари брали в ясир і їх дітей і жінок, не помагала рабська служба у татарів. Це та сама порода, яка за гетьмана Мазепи висліджувала козацьких старшин і козаків та продавала царському урядові, як „мазепинців”. Це та сама порода, яка за часів Української Центральної Ради вислуговувалася большевикам і руйнувала свою українську державу, бо уважала, що совєти сильніші, беруть верх. Тепер пашківська волость хотіла заслужити ласки у нового пана, який ішов і здавалося — брав верх, у солдатів „Юґа Росії”, у денікінців. Нападали на останки знеможеної української армії. Прн тім старалися, щоб щось зграбувати — коня чи віз, або стягнути військовий плащ із змерзлого стрільця, а може й сорочку, який умирав у тифозній гарячці. На щастя, таких виродків, як у пашківській волості було не багато в Україні. Навпаки, багато селян голосилися до українського війська, багато селян приймали у своїх хатах ранених чи хворих українських вояків і лікували їх.