— Ми прибирали! — відповідає Артур. — Знаєш, у старих будинках завжди багато речей, які давно нікому непотрібні, а вони все лежать та й лежать і тільки місце займають. Ми з бабусенькою вирішили позбутися їх.
— Артуре, прошу, не дратуй батьків! — голосним шепотом наказує бабуся.
Хлопчик кладе слухавку.
— Артуре, ти не захотів розмовляти з мамою?
— Ні, просто зв'язок перервався, — відповідає хлопчик і рушає до сходів.
— Ти куди зібрався? Зачекай, мама зараз ще раз зателефонує!
Артур зупиняється на сходах і з гіркотою дивиться на бабусеньку.
— Вони обрізали телефон! Ти не розумієш, що відбувається? Ти потрапила у пастку! Але я не дозволю їм тебе принижувати! Цей дім нікому не віддам!
Такий монолог Артур запозичив із якогось пригодницького фільму. Якби він був трохи старшим і носив капелюха, то виглядав би не гірше Індіани Джонса.
Бабусенька підходить до телефону, знімає слухавку і переконується, що зв'язку немає.
Може, просто пошкоджена лінія. Так буває під час грози…
— Дощу не було вже понад місяць, — нагадує Артур, збігаючи сходами угору.
У двері хтось стукає.
— Ось бачиш, це, напевно, ремонтник, — бадьоро каже бабуся.
Підійшовши до дверей, вона відчиняє їх і бачить на ґанку людину в комбінезоні.
— Добрий вечір, мадам! — промовляє чоловік і трохи піднімає на знак поваги фірмового кашкета.
— Ох, як ви вчасно! — радіє бабусенька. — У нас пошкоджено телефону лінію.
— Співчуваю вам, мадам, — ввічливо відповідає чоловік. — Але я не з телефонної компанії, а з електричної. — І щоб переконати бабусю, він вказує пальцем на емблему, вишиту на комбінезоні. — Я прийшов попередити вас, що скоро за борги вам відключать електрику.
І він вручає бабусі рахунок. Це ще один папір до колекції рахунків…
Артур заходить у спустошений кабінет. Тут лишилося кілька дрібничок та ще письмовий стіл, крісло і дідусів портрет.
Засмучений хлопчик сідає в крісло і починає знову перечитувати гасло, яке вантажники не вважали за потрібне зняти. Звісно, шматок тканини нічого не вартий, а поради, як відомо, не мають ціни.
«Слова одні часто приховують слова інші», — вголос промовляє Артур.
Ось вона, загадка, і він мусить її розгадати!
— Допоможи мені, дідусю! Якщо одні слова приховують слова інші, то які слова сховані за цим гаслом?
Дідусь мовчить.
Бабусенька, глянувши на рахунок, повертає його службовцю електричної компанії.
— І… коли ж електрику мені відключать? — спокійно запитує вона.
— Гадаю, незабаром, — відповідає службовець. І в ту ж мить у будинку гасне світло.
— І справді не забарилися! — філософськи реагує бабуся. — Постривайте, я сходжу за свічкою.
А хлопчик у кабінеті теж запалює свічку. Коли мешкаєш далеко від міста, треба завжди мати свічки про запас. У пустелі темряви вогник свічки — як оаза.
Артур ставить свічку на стіл, а сам відходить далі, щоб ще раз прочитати гасло.
В ньому криється ключ до розгадки.
— Ну, пора, — говорить він сам собі, — зараз я мушу обов'язково відгадати цю загадку.
«Слова одні… приховують часто… слова інші…»
Полум'я висвічує смужку тканини з буквами. Вона стає прозорою, і Артурові здається, що на звороті є якийсь інший напис.
Він бере свічку в руку, стає на крісло і освітлює зворотний бік тканини. Несподівано на ній проступають інші слова. Одні слова приховували інші! Артур аж сяяв від радості:
— Нарешті!
Проте час не чекає і радіти ще рано! Він водить свічкою вздовж тканини і поволі читає написане на звороті. Йому вчувається дідусів голос, ніби він повернувся до свого кабінету.
«Мій дорогий Артуре, я завжди вірив у тебе: ось ти й розгадав мій простенький ребус».
— Нічого собі — простенький, — заперечує хлопчик.
А голос діда продовжує:
«Ти кмітливий, і тобі вже років десять, не менше. А я… Якщо ти читаєш ці слова, то мене, можливо, вже й нема на цьому світі».
Артур завмирає. Тільки-но дідусь з ним розмовляв, як живий, і ось тобі на — знову помер! Ні, так не буває!
«Тобі доведеться виконати складне завдання: ти повинен завершити мою справу. Якщо, звичайно, захочеш».
Артур дивиться на портрет. Хіба він може підвести дідуся?
— Я згоден, дідусю, — голосно обіцяє хлопчик і читає далі.
«Іншої відповіді я й не чекав, Артуре. Ти ж мій онук».
Артур усміхається: значить, дід був ще й провидцем.
— Дякую, — відповідає хлопчик і читає дідові настанови далі: «Щоб потрапити до країни мініпутів, тобі потрібно знати, коли відкривається туди прохід. А це відбувається раз на рік. Щоб вирахувати день, треба взяти всесвітній календар і визначити десяту повню. В десяту повню рівно опівночі відчиняються світлові двері до країни мініпутів».