— Годі балачок! Іди до своєї кімнати! Артурові не хочеться, та нічого не вдієш.
Бабуся замикає двері і забирає із собою ключа, щоб повісити його біля свого ліжка під балдахіном.
Потім вона заходить до Артурової кімнати. Хлопчик уже одяг піжаму і ліг. Бабуся поправляє на ньому ковдру.
— Хочеш, розповім тобі коротеньку історію, хвилин на п'ять, — люб'язно пропонує, бабуся, щоб пом'якшити свою суворість.
— Ні, дякую, я стомився, — відповідає Артур і заплющує очі.
Бабусенька здивована, але не наполягає. Узявши свічку, вона повертається до себе. Кімнату освітлює лише місяць, що зазирає у вікно.
Тільки двері за бабусею зачинилися, хлопчика з ліжка як вітром здуло.
— Ну ж бо, Артуре, настала твоя пора!
Він прочиняє двері і прислухається. Із ванної кімнати чути, як шумить вода: бабусенька вирішила скористатися останньою можливістю помитися під гарячим душем. Хлопчик прослизає в бабусину спальню. Він хоче пробратися так, щоб навіть дошки не зарипіли під ногами.
Підійшовши до ліжка, Артур стає навшпиньки і знімає із цвяшка ключ. Не відводячи очей від ванної, він задкує до дверей.
І раптом натикається на щось велике і м'яке. Він аж скрикує від несподіванки. Але це не щось, а хтось! А насправді — це його бабусенька, і вона теж уміє хитрувати. В цьому ділі в неї досвіду на п'ятдесят років більше, ніж в онука.
— Ти мене налякала, — ображається Артур. — Я гадав, що ти у ванній…
— А ось і ні! Я ходила у вітальню за снодійним — ніяк не засну, — повідомляє вона, показуючи пляшечку. — А тобі раджу повернутися до себе і спати, доки я не примусила тебе випити цілу пляшечку снодійного!
Вона забирає ключа, і Артур змушений іти до своєї кімнати.
Бабусенька зітхає, вішає ключа на цвях і йде до Артура. Хлопчик лежить у ліжку, натягнувши ковдру на голову.
— Спи, вже майже дванадцята…
— Я знаю, — відповідає Артур, і його аж лихоманить від жаху. Якщо він сьогодні не знайде скарбу, то другої можливості в нього вже не буде!
— Твої двері я замикаю, щоб не блукав уночі, як сновида.
Артур мало не плаче, та бабусенька вдає, що не чує відчайдушного сопіння онука. Тільки-но стих шурхіт ключа, хлопчик зриває ковдру і зіскакує з ліжка. Роздерти простирадло вздовж і зв'язати його шматки — не проблема. Лишається відчинити вікно, закріпити цей імпровізований канат і спуститися по ньому вниз. Втеча вдалася! Кілька секунд — і Артур на землі.
Бабусенька ставить свічку на тумбочку біля узголів'я. Світить вона ледве-ледве, але побачити стрілки на годиннику можна: за чверть дванадцята. Бабуся відраховує три краплі снодійного у склянку води… Вона відкидається на подушку, кладе окуляри на тумбочку і чекає, коли ж прийде сон.
Опинившись на волі, Артур зі всіх ніг мчить до вхідних дверей. Побачивши хлопчика, Альфред підстрибує від несподіванки. Він охороняє вхідні двері і мимо навіть муха не пролетить, бо ж на те він і сторожовий пес… А тут господар серед ночі як з неба впав.
Вхідні двері замкнені, і Артурові доводиться скористатися собачим лазом. Це знову шокує Альфреда: він ще не бачив, щоб людина по-собачому, спираючись на всі чотири кінцівки, заходила в будинок його законною дірою!
У вітальні Артур за звичкою взувається у повстяні капці. Великий настінний годинник нагадує, що до півночі лишається рівно п'ятнадцять хвилин.
Хлопчик кулею злітає сходами і зупиняється біля дверей бабусиної спальні. Але вона теж замкнена!
— Хай йому біс! — виривається в Артура. В нього ж зовсім немає часу: кілька хвилин — і все!
Хлопчик зазирає в замкову щілину і бачить, що ключ від кабінету висить, як завжди, на цвяху. Вже є шанс!
— Ну ж бо, Артуре, пометикуй, — звертається хлопчик сам до себе.
Раптом він помічає над дверима маленьке віконечко з відбитим краєчком.
Все! Еврика! Освітлюючи собі дорогу кишеньковим ліхтариком, хлопчик біжить у сарай і, вилізши на верстат, хапає вудлище, яке висить на стіні.
Пес знову дивується: господар пролазить з дому і в дім його способом та ще й вудку за собою тягне. Де це він, гав його знає, рибалитиме в таку пізню годину? — запитує себе Альфред, геть збитий з пантелику вчинками господаря.
Артур знаходить у кухні магніт і прив'язує його до кінця вудлища. Тепер — бігом до бабусиної спальні.
— От хитрун! — захоплюється подумки Альфред, проте не розуміє, навіщо господареві цей пристрій уночі у власному домі?
Хлопчик тихенько підтягує до дверей стіл, ставить на нього стілець, обережно залазить наверх цієї піраміди і проштовхує вудлище в розбите віконце над дверима.