Звісно, він усе їм розповість, нічого не приховає. Та чи зрозуміють його? Артур підходить до підзорної труби й зазирає в окуляр: нічого особливого. Коричнева маса, м'яка й рухлива. Земля як земля.
Хлопчик повертає трубу і дивиться з другого кінця: на дні ями повільно відчиняються крихітні дверцята. Із них висувається ще менша драбинка — не більше міліметра.
Артур буквально прилипає до підзорної труби. Крихітна драбинка трохи дрижить, ніби по ній хтось лізе. Хлопчик тамує подих: на горішньому щаблі він бачить малесенького чоловічка.
Це мініпут.
Артур приголомшений. Він навіть уві сні не міг собі уявити, які пригоди на нього чекають.
Мініпут прикладає долоньку до чола козирком і дивиться вгору.
Його личко все у веснянках, два чорні очка, як намистинки, і вушка з гострими кінчиками. Чарівного малюка звати Бара-хлюш.
РОЗДІЛ 8
Нарешті мініпут бачить те, що шукав, — велике око позирає на нього із лінзи чарівної труби.
— Арчибальд? — питає він не зовсім упевнено.
Артур від здивування остовпів. Це створіннячко ще й розмовляє!
— Е-е-е… мені… ні, — затинаючись, ледве вимовляє хлопчик.
— Назви себе! — нагадує йому воїн-матасалай.
Артур здригається: перед ним така велика мета, а часу обмаль!
— Я його онук — мене звати Артур.
— Сподіваюсь, Артуре, ти знаєш, навіщо тобі потрібно проникнути до нас, — каже мініпут. — Рада забороняє входити у світлові двері будь-кому. Вони відчинені тому, кому це справді необхідно.
— Мені дуже, дуже потрібно! — схвильовано починає Артур. Його голос здається якимось… чужим. — Сад хочуть вирубати, кущі скосити, траву вирвати! Через два дні тут не буде нічого — ні будинку, ні саду, а значить і… мініпутів!
Мініпут на драбинці захвилювався:
— Що ти, приятелю! Ти такий же жартівник, як і твій дідусь?
— Ні, мені не до жартів. Це новий власник. Він хоче спорудити на цій землі нові висотні будинки! — пояснює Артур.
— Висотні будинки? — перепитує Барахлюш і в його очах застигає жах. — А що це таке — висотні будинки?
— Це такі великі будівлі із бетону. Вони стоятимуть там, де нині сад, — відповідає хлопчик.
— Але це жахливо!!! — злякано скрикує Барахлюш.
— Так, жахливо, — погоджується Артур, — і нас може порятувати тільки дідусів скарб, який він заховав десь у саду. Тоді я зможу заплатити борги, і нас більше ніхто не зачепить.
Барахлюш приймає Артурову відповідь:
— Це й справді чудова ідея!
— Але щоб знайти скарб, я повинен потрапити до вас, — додає хлопчик. Та його співрозмовник не бачить нічого спільного між загрозою знищення саду і бажанням Артура проникнути в країну мініпутів.
— Зрозуміло, і все ж спочатку треба зібрати раду, всім пояснити, в чому річ, потім обговорити…
— Через два дні не треба буде нічого — ні ради, ні обговорення, — перебиває його Артур. — На той час вас просто не буде — ви всі загинете!
Барахлюш замислюється — нарешті він розуміє, про що попереджає хлопчик.
Артур запитально дивиться на вождя. Він дуже старався бути переконливим! Здається, навіть дещо нафантазував.
Вождь підіймає вгору великий палець — все було на найвищому рівні.
— Як тебе звати? — запитує Артур міні-пута, розглядаючи його через лінзу труби.
— Барахлюш, — відповідає крихітка.
— Барахлюше, майбутнє твого народу — у твоїх руках! — урочисто завершує Артур.
— Мініпут мало не падає з драбинки: певно, така відповідальність звалилася на нього вперше.
— Справді. Так. У моїх руках. Треба діяти! — мимрить він собі під носа. Крихітка так крутиться і розмахує руками, що зрештою не втримується на верхньому щаблі і падає, щоправда, нічого не пошкодивши — ні рук, ні ніг, ні голови.
— Треба попередити раду! Але ж вона в^ке зібралася на королівську церемонію! Мене повісять, якщо я порушу її правила!
— Барахлюш розмовляє сам із собою, але достатньо голосно. Він завжди так робить, коли шукає правильне рішення.
— Поспішай, Барахлюше, бо немає часу, — нагадує йому Артур.
— Так, звичайно! Нема! — хвилюючись, повторює мініпут. Покрутившись ще трохи на місці, він раптом пірнає у вузьку щілину, дуже схожу на тунель крота.
— Король мною пишатиметься! Але якщо я порушу порядок церемонії, він мене порішить на місці! — вигукує Барахлюш.
Вождь бонго-матасалай усміхається і підходить до Артура.
— Ти був переконливий, мій хлопчику!
— Сподіваюсь, я довів йому, що мені необхідно потрапити в його світ, — невпевнено відповідає Артур…