Тим часом Барахлюш, промчавши тунелем, вбігає у велику печеру — справжній підземний ґрот.
У ґроті — ціле місто. Це столиця мініпутів, у якій стоїть королівський палац. Барах люш вибігає на головну вулицю, в цей час безлюдну, отже, можна оглянути житла мініпутів. Усі будівлі — із екологічно чистого матеріалу: сухої землі, щільно підігнаних стебел кульбаби, сухого листя, шматочків деревини. Будинки відгороджені низеньким штахетом із зернових лушпинок. Вулиці освітлюють особливі квіти, висаджені вздовж тротуарів. Їхні тичинки сяють у темряві.
Головною вулицею можна потрапити на майдан ради. Там, перед королівським палацом, стоїть напівокруглий амфітеатр, що нагадує римський.
Зараз на трибунах зібралося багато люду — це мініпути прийшли подивитися на церемонію. Отож, щоб добратися до підвищення, де мають розміститися члени ради, Барахлюшу доводиться весь час допомагати собі ліктями. При цьому він ще й чемно вибачається. Роздаючи вибачення направо і наліво, він врешті-решт досягає бажаного.
Арену амфітеатру називають Головним майданом. Посеред нього лежить гігантський Камінь Мудреців, з якого стримить могутній меч. Він і справді чудовий — гартована сталь помережана тонким узором із тисячі загадкових знаків. Однак видно тільки частину меча — другу сховано у глибині каменя.
Перед каменем, схилившись на коліно, стоїть мініпут. Обличчя його не видно, але з обладунку зрозуміло, що це воїн. Довгі по-ножі обхоплюють його ноги до колін, на поясі висять кинджали різної довжини, виточені із мишачих зубів, сумки і підсумки, пошиті із шкірочки кукурудзяних зерен.
Ого-го! Ну, зараз почнеться! — захвилювався Барах люш.
Величезні ворота палацу урочисто відчиняються. Першими на майдан виходять фа-келоносці — два мініпути в барвистих лівреях, що нагадують карнавальні костюми, які раз на рік одягають у Венеції. Лівреї багато розшиті золотими нитками; на головах факелоносців — великі капелюхи, схожі на прозорі кулі, всередині яких сидять світлячки.
Факелоносці стають обабіч помосту.
Зараз — дорогу королю!
Його Величність рухається важко і розмірено. Високий на зріст, він вивищується над своїми підданими, як вихователь дитсадка над своїми підопічними. Руки в короля довгі — до самих литок. Його Величність загорнутий у широкий хутряний плащ, який нагадує шкуру білого ведмедя, і його довга біла борода зливається з білим хутром.
Вік короля визначити важко. Але йому не менше ста років. Його маленьку голову на непропорційно великому тілі прикрашає шапка із дзвіночками, натягнута на самі вуха, тому король більше схожий на блазня, аніж на повелителя.
Король сходить на поміст і зупиняється біля самого краю. Слідом за ним ідуть кілька вельмож, членів ради. Вельможі стають з обох боків помосту. І тільки один із них залишається біля короля. Це Миро, кріт. Його вбрання, певно, виготовили у Вероні ще за часів Монтеккі і Капулетті.
Гострий ніс крота прикрашають окуляри з товстими скельцями, крізь які його сліпенькі очка недовірливо і з тривогою дивляться на світ.
Король підносить до неба свої довжелезні руки — і глядачі, що заповнили амфітеатр, зустрічають його вітальними вигуками. Прислухавшись, можна зрозуміти, що розмовляють вони по-французьки, тільки з особливою вимовою.
— Мій любий народе, простолюдини та вельможі! — по-старечому скрипучим голосом починає говорити король. — Постійні війни, в які були втягнуті наші предки, приносили нам тільки розруху й горе…
Він робить паузу, щоб вшанувати пам'ять загиблих у ті давні жорстокі часи.
— Та одного разу наші мудрі предки вирішили ніколи більше не воювати. Того дня вони замурували в камінь могутній меч.
Широким жестом він запрошує всіх поглянути на камінь з увіткнутим у нього мечем і на схиленого перед ним воїна.
— Цей меч не повинен був би вражати людей, а лишень нагадувати, що всі проблеми можна розв'язати мирно.
Глядачі погоджуються із своїм королем. Тільки Барахлюш, певно, має свою думку. Точніше, він такий схвильований своєю відповідальною місією, що весь час крутиться і підстрибує на місці.
Король продовжує.
— Біля входу в палац предки наші зробили напис, що став для нас головним заповітом. У ньому сказано: якщо настане день, коли нашим землям загрожуватиме жорстокий завойовник, то чистий душею воїн із справедливим серцем, у якому немає ненависті й помсти, зможе витягти меча з каменя й піти на битву, яку має чесно виграти.
Король робить ще одну, тривалішу паузу і тяжко зітхаючи, завершує:
— І ось, на жаль, цей день настав.
В рядах глядачів зашепотіли. Кожен поспішає розділити спільну біду із сусідом.