Наші шпигуни повідомили, що Жахливий У зібрав численне військо і хоче загарбати нашу землю.
Над майданом прокочується здавлений зойк жаху. Щоб налякати мешканців міста, достатньо навіть одного звуку імені чудовиська — У. А яка б почалася паніка, якби це ім'я прозвучало повністю!
— А зараз прошу вас висловити вашу думку! — звертається король до зібрання. І це стає сигналом до початку такого різноголосся, коли ніхто нікого не слухає, проте кожен говорить що хоче. Це більше нагадує сварку торговок на рибному ринку, аніж на дебати в Національній раді.
— Вони надовго тут застряли? — запитує стурбований Барахлюш у королівського охоронця.
— Аякже! Це ж тільки початок! — весело відповідає охоронець і, позираючи вгору, починає задумливо перераховувати:
— Ще буде підсумковий виступ короля, виступи мудреців, присяга воїна, потім ратифікація королем паперів… а на завершення — буфет! — бадьоро підсумовує він і задоволено усміхається, бо любить добре поїсти.
Розгублений Барахлюш знову починає розмахувати руками.
— О, мій народе! Не можна гаяти часу! — вигукує король, намагаючись втихомирити розбурханий натовп.
— Він має рацію! — погоджується Барахлюш. — Щоб не було запізно!
Король урочисто спускається з помосту і прямує до воїна, шанобливо схиленого перед чарівним каменем. На півдорозі він зупиняється і говорить своїм радникам:
— Настали тяжкі часи, тому я прошу вас не зважати на формальності й одразу ж затвердити володарем могутнього меча ту, хто, на мою думку, має всі необхідні чесноти для небезпечної справи…
Зробивши ще кілька кроків, він знову зупинияється і продовжує говорити. Обличчя його стає надзвичайно лагідним. А голос звучить розчулено:
— … Ту, хто через кілька днів офіційно посяде мій трон — стане на чолі королівства…
Дитинна усмішка молодить короля.
— Сподіваюсь, ви вже здогадалися, що йдеться про мою доньку — принцесу Селе-нію!?
І він ніжно обіймає воїна, який схилився перед чарівним каменем.
Юна дівчина в обладунках воїна поволі, як того вимагає звичай, встає, підіймає голівку — і всі бачать її янгольське личко.
Вона ще прекрасніша, аніж на малюнку в дідусевій книзі. Її волосся із бузковим полиском дивовижно гармонує з мигдалеподібними очима кольору мальдівської бірюзи.
В душі цієї тендітної дівчинки живе неприборканий дух: вона найбільше любить гратися в розбійників та воїнів. Однак ніякі обладунки не можуть приховати її витонченої жіночої фігурки. Вона й справді принцеса: білошкіра, як Білосніжка, вродлива, як Попелюшка, граціозна, як Спляча Красуня, і витівниця, як Робін Гуд із диснеївського мультика.
Король пишається своєю красунею-донь-кою: згадуючи її, він аж багряніє від задоволення.
Глядачі схвально аплодують. Та не слід битися об заклад, щоб стверджувати, що Се-ленію обрали після довгих і зважених роздумів. Перемогла передусім чарівність принцеси, миттєво підкоривши всіх присутніх.
І тільки Барахлюш не реагує на її чари.
— Сміливіше, Барахлюше! — підбадьорює себе хлопчик.
Король підходить до доньки.
— Принцесо Селеніє! Хай не полишає вас переможний дух предків! — урочисто промовляє король-батько.
Селенія наближається до каменя і поволі простягає руку до меча, щоб зручніше вхопити його руків'я.
І в цю мить на арену вибігає Барахлюш.
— Тату! — кричить він. Побачивши його, Селенія від злості аж ногою тупає.
— Ти, Барахлюш нещасний! — шипить вона крізь зуби, бо добре знає, що навіть у такий урочистий момент молодший братик може викинути якогось коника.
Король шукає поглядом молодшого сина.
— Я ось, тату! — кричить хлопчик і підбігає до розгніваної сердитої Селенії.
— Ти вже мене дістав! Не міг зачекати кілька секунд? А потім би клеїв дурня скільки завгодно!
— На мене покладено завдання державної ваги, — заперечує Барахлюш і намагається скопіювати урочистий тон батькової промови.
— Що? А моя місія неважлива? Я повинна витягти меча і йти битися з Жахливим У!
Барахлюш знизує плечима:
— Ти занадто горда, щоб витягти меча. І ти сама це знаєш!
— Слухай-но, пане всезнайко! — єхидно промовляє Селенія, — а може, ти мені заздриш?
— Ніскілечки! — піднявши очі до неба, — відповідає Барахлюш.
— Тихо! Припиніть сварку! — прикрикує на них король. — Ти що собі дозволяєш, Барахлюше? Це ж дуже важлива церемонія! Сподіваюся, що порушуєш її з поважної причини?
— Звісно, батьку! Адже сьогодні відкрилися світлові двері в горішній світ, — відповідає Барахлюш.