Селенія напружує останні сили — і вони разом із порятованим човнярем встигають вскочити в щілину… Король своїми могутніми руками допомагає варті зачинити ворота. Поки найзатятіші комарі б'ються об високі міські мури, сторожа поспішає поставити засуви на місце. І все ж кільканадцять комарів таки влетіло в місто і тепер вони намотують кола над головами мініпутів.
Жах охоплює мешканців міста — хто втікає від ворогів, хто ховається. Воювати з ними зголошується лише кілька сміливців.
Осмати, що влетіли на крилатих. конях, верещать і вимахують «сльозами смерті», а потім скидають їх на землю, де вони вибухають, як бомби.
— Вперед, Артуре! — кричить Бара-хлюш. — Вперед! Б'ємося до останнього подиху!
— А де ж зброя? — розгублено запитує Артур.
— Як де? Ось! — відповідає Барахлюш і кидає йому палицю. — Я знайду собі ще!
І Барахлюш зникає, «озброївши» хлопчика.
Осмати переможно кружляють над містом і скидають униз свої грізні бомби. Вогненна куля влучає королю у спину — він здригається і розпадається на дві половинки.
Артур з переляку кричить і дивиться на Селенію. Але принцеса незворушна. Вона допомагає підвестися верхній половинці, а нижня тим часом встає сама і навіть топче вогонь…
Та це ніяка не половинка, а якийсь звір, покритий білою вовною, трохи схожий на густошерстого поні. Мініпути називають цих тварин конопсами.
Пальмито — улюблений конопес Його Величності; його тепла і зручна спина служить королю сидінням, а сам Пальмито виконує роль нижньої частини королівського тулуба. Тільки верхи на конопсові король має величний вигляд. А щоб піддані не розгадали обман, король накидає на плечі плащ із хутра конопсів і загортається в нього.
Королю можна поспівчувати — насправді він манюсінький дідусь, значно нижчий за свою доньку, яка зараз турботливо опікується ним.
— Ти нічого не пошкодив? — звертається Його Величність до свого вірного коноп-са. Пальмито заперечно крутить головою і винувато усміхається: це його невдале падіння викрило королівську таємницю.
— Біжи в палац! — наказує король. — Твоє довге хутро може спалахнути в будь-яку мить…
Конопес мнеться: йому не хочеться кидати свого повелителя в небезпеці.
— Я кому сказав?! — наполягає король. Пальмито неохоче розвертається і підтюпцем біжить до палацу.
Його Величність гордо і гідно йде за ним у супроводі Селенії. Як і належать правителю, він повинен сам оцінити ситуацію. Де-не-де почалися пожежі. В небі — під земляним куполом — миготить ескадрилья комарів: на їхніх спинах сидять осмати і скидають униз вогняні «сльози».
— Всі охочі — на захист міста! — гучно закликає король. Незважаючи на невеликий зріст, голос у нього громоподібний!
Мініпути гасять пожежі, яких стає все більше. Біля палацу гурт мініпутів викочує на позицію саморобну катапульту. Командир одягає шолом, сідає до пульта керування і налаштовує приціл. Особливість цієї катапульти полягає в тому, що автоматичний зарядний пристрій безперебійно подає ягоди смородини в дерев'яну ложку. Побачивши комара, командир натискує на важіль. Набій летить у небо, але, на жаль, мимо. Автоматичний пристрій подає в ложку ще одну ягоду…
Миро знову сидить біля пульта керування дзеркалами і перевіряє надійність системи.
Із палацу вискакує Барахлюш з двома маленькими клітками, в кожній сидить по звірятку, схожому на квітку кульбаби, коли вона стає білим летючим пухом. Звірятка, які називаються моль-моль, мають чарівні голоси. Те, що вони співають, — це пісні кохання. Звірятка моль-моль усе життя мають ніжні почуття одне до одного.
— Вперед, голуб'ята! Прийшов ваш час! Доведіть, що ви кохаєте одне одного! — Барахлюш, віддаючи одну клітку мініпуту, який виринув з кутка.
— Випускай тільки за моїм сигналом! — наказує принц своєму приятелеві і кудись біжить із другою кліткою.
Командир катапульти посилає новий снаряд у небо, але той знову пролітає мимо цілі. Осмат знижується і скидає на нього «сльозу смерті». І теж не влучає: куля вибухає під ногами Артура в ту мить, коли він пробігає мимо. Вибухова хвиля підкидає його. Хлопчик опиняється на ягоді смородини, що лежить у ложці катапульти.
Спрацьовує пусковий механізм, і ягода з Артуром летить угору.
Командир катапульти раптом помічає, що з катапульти вилетіло два набої. Припавши до вічка, він переконується, що другий набій — це Артур.
Командир остовпів.
— Дивіться! Це Артур! Він летить! Летить! — кричать і розмахують руками вояки. — Але як йому це вдалося?
— Це ми його підняли в повітря! — гордо оголошує командир.