— Та що це з ним? — дивується хлопчик. Виявляється, він ще не все втямив із секретів верхової їзди на комарах. Даремно Артур смикає поводи — комар не реагує. Доки не вхопить здобич, він не зупиниться.
А Барахлюш нетерпляче чекає на моль-моля в тунелі. Виглянувши назовні, він із жахом бачить, як білу пухнасту грудочку наздоганяє комар, якого осідлав Артур!
— О ні! Я не витримаю! — у відчаї волає Барахлюш.
Миро здалеку бачить, яка небезпека загрожує юному гостю, і, скочивши на крісло, тягнеться до руків'я пульта, щоб підставити хлопчику дзеркало.
— Бідненький! Він же розіб'ється! — з жахом вигукує король.
Навіть Селенія схвильована — уперше вона злякалася за Артура.
— Артуре! — репетує Барахлюш. — Стрибай!
Та хлопчик не чує. Він гарячково смикає поводи. І вони рвуться. Артур відлітає назад і падає з комара вниз.
— Артуре! — гукає Селенія, ховаючи обличчя в долоні.
На щастя, хлопчик ухопився за корінь, що звисав зі стелі.
Моль-моль влітає у вузький тунель, а нахабний комар врізається у стіну і розбивається.
РОЗДІЛ 11
У Селенії відлягло від серця. Її полегшене зітхання по-зрадницьки видає почуття. Батько тільки усміхається в бороду. Він уже здогадався, що дівчинка небайдуже ставиться до юного героя.
Зрозумівши, що король спіймав її на гарячому, принцеса миттєво хмурнішає.
— Ну, і що далі? — крижаним тоном питає вона.
— Я ж нічого не сказав! — виправдовується батько, піднімаючи вгору руки і визнаючи владу принцеси.
Із кабіни центру керування Миро доброзичливо усміхається завислому під стелею Артурові.
— З цього парубка будуть люди! — бурчить він задоволено й одразу ж запитує в мегафон:
— Гей, Артуре! Як справи?
— Чудово! — відгукується хлопчик. Він уже не має сил триматися, але ніколи в цьому не зізнається.
Висіти Артуру лишилося недовго. Як тільки його голос підхоплює луна, корінь не витримує ваги і тріщить. О-о-о, Артурів крик можна зрівняти тільки з вигуками Тарзана.
Та Миро не ловить ґав, а обвертає руків'я і важелі на пульті керування. Із стіни висувається дзеркало. Як простягнута долоня, воно підхоплює Артура. Хлопчик поковзом пливе з одного дзеркала на друге, а Миро висуває все нові «долоні», аж доки хлопчик не опиняється на землі. До речі, йому до такого пересування не звикати — у школі всі перила виковзані його сідничками.
Миро і король з полегшенням зітхають. Селенія також не приховує своєї радості.
Спираючись на палицю, з якою він так і не розлучився, Артур стає на ноги. Здається, він заробив багато бойових синців. А здалеку взагалі можна подумати, що це якийсь дідусь із костуром.
— І справді мініпут! Навіть чимось схожий на тебе! — звертається до короля Селенія, сміючись. Підбіг Барахлюш, щоб підбадьорити друга.
— Ну, як? Нічого не зламав? — питає він.
— Ніби все на місці. Тільки спина задерев'яніла! — відповідає Артур і намагається вирівнятися.
Барахлюш пирскає в долоню.
Комарів над містом поменшало. Із них, мабуть, тільки двоє особливо лютих, які не дістали ніяких ушкоджень, жадають реваншу. І саме вони після складного віража раптово приземляються біля Його Величності. Селенія стає на захист батька, а двоє осматів наближаються до неї, витягнувши з піхов мечі.
— Нумо, сюди, дитинко! Короля нам і задарма не треба! Ми за тобою полюємо! — криво посміхаючись, вигукує один із них.
— Вам не дістати ні його, ні мене! — відповідає відважна принцеса і підносить кинджал із мишачого зуба.
Осмати тільки зареготали і кинулися на неї. Їхній крик і справді наводить жах, а ось мечами вони володіють так собі, тому поодинці не нападають. Ось і зараз вони з обох боків оточили Селенію.
Дівчинка вправно відбивається, але кинджал проти мечів — заслабка зброя: він випадає з її рук і відлітає вбік. Вона нагинається за ним і… падає. І двоє осматів з мерзенними посмішками стають над нею.
— Хапай її! — командує один.
— Ти щось сказав?.. — лунає голос Артура в них за спинами. Осмати оглядаються і бачать хлопчика з палицею.
— І вам не соромно двом нападати на слабку жінку? — чемно питає Артур.
— Ні! — гаркає осмат, і почухавши потилицю, заходиться диким сміхом.
— Ганьба! Чого ж ти не шукаєш сильнішого суперника? — з викликом промовляє хлопчик і міцніше стискає в куках свою вірну зброю.
— А ти що, бачиш такого? — питають осмати один в одного й одразу ж відповідають: — Ні!