Король ласкаво дивиться на принцесу. На зріст вона вже вища за нього. Якщо чесно, то й відважніша.
— На жаль, мені доведеться тебе відпустити, доню! Бо вже настає твій час правити королівством, а це значить, що тільки ти мусиш битися із Жахливим У. І я певен у твоїй перемозі!
Селенія мало не співає від радощів, однак правила поведінки королівських осіб та їхня відповідальність перед світом зобов'язують її стримувати почуття.
— Я відпускаю тебе за однієї умови, — каже король.
Селенія здивована:
— І що ж це за умова?
— З тобою піде Артур. Він відважний і кмітливий, у нього щире серце і справедлива душа.
Король говорить зрозуміло, без недомовок. Сперечатися з ним не варто. І Селенія це розуміє. Опустивши очі, принцеса погоджується.
— Я пишаюся тобою, доню, — задоволено каже король. — Я певен, разом у вас все вийде.
Ще годину тому Селенія сприйняла б побажання батька за образу, але зараз… Відмовлятися від такого супутника просто нерозумно.
Але якщо по-правді, то в крижане серце принцеси увірвався теплий вітерець ніжного почуття, що зароджується до Артура. Проте вона в цьому нікому не зізнається.
Хлопчик відчуває зміни в душі Селенії. Але він занадто недосвідчений, щоб пояснити, що ж сталося. Тому він лише усміхається принцесі, ніби вибачається за те, що їй нав'язали його товариство.
Очі Селенії звужуються, як у кішечки, коли вона ось-ось замуркотить, і вона обдаровує Артура чарівною усмішкою.
Сторожа прочиняє головну міську браму. Щоб переконатися, що на шляху нема нікого, один із вартових просовує голову у щілину, а потім і сам пролазить назовні. Другий вартовий передає йому лук і палаючу стрілу. Розвідник натягує тятиву — стріла летить уперед, освітлюючи дорогу. Потім вона падає і догорає. Навколо тихо. Нічого не спалахнуло…
— Дорога вільна! — кричить вартовий, і важка брама починає повільно відчинятися.
Біля неї великий натовп мініпутів — усім хочеться провести принцесу та її героя.
Артур ховає меча у шкіряні піхви ручної роботи. Ними можна милуватися, як і мечем. Ніжно обійнявши хлопчика за плечі, Миро відводить його вбік.
— Я знаю: ти вирушаєш на пошуки свого дідуся, але… — Він вагається і додає: — Якщо тобі випадково трапиться маленьке кротеня в окулярах, що відгукується на ім'я Мино… Це мій син. Він зник майже три місяці тому… може… осмати…
Миро опускає голову і не може більше нічого сказати.
— Можеш бути певен, — не роздумуючи, відповідає Артур.
Миро тихо усміхається. Цей хлопчисько і справді герой — поривний, енергійний, благородний…
— Спасибі, Артуре! Ти хороший хлопчик!
Барахлюш стоїть неподалік. Біля його ніг лежить туго напакований наплічник. Двоє вартових ледве піднімають його і прилаштовують Барахлюшеві на спині.
— Ти нічого не забув? — насміхається один із них.
— Нічого! А зараз відійдіть!
Хитаючись від надпомірної ноші, яку він добровільно взяв на плечі, принц чомусь крокує назад і, не втримавши рівноваги, падає на спину.
Вартові корчаться від сміху. За ними починає сміятися і король. Селенія ж, навпаки, спохмурніла.
— Батьку! Ти справді дозволиш Барахлюшеві супроводжувати нас? В такому випадку ми йтимемо з черепашачою швидкістю. А часу обмаль!
— Це ж твій брат! І він теж принц! Колись і йому доведеться сісти на трон! — відповідає король. — Нехай навчиться долати перешкоди і виявляти хоробрість.
Селенія ображається.
— Гаразд! Не гаймося! Щасливо! — кидає вона батькові і бадьоро крокує вперед. Минаючи Артура, вона смикає його за рукав:
— Чого стоїш? Рушаймо! Артур біжить за Селенією.
А Барахлюш поспіхом витягає із наплічного мішка кілька непотрібних речей.
— Агов! Зачекайте! — гукає він, прилаштовуючи на плечах трохи «схудлий» мішок. Защепити його він не здогадався. Доки принц наздоганяє друзів, звідти вилітає на дорогу безліч корисних дрібничок.
Селенія веде перед. Вона не має наміру зупинятися навіть через власного брата.
— Гей, ти! Не можеш почекати? — пхикає Барахлюш, але таки наздоганяє сестру.
— Вибач, та якщо ми будемо тягти кота за хвіст, то не встигнемо порятувати свій народ! — промовляє принцеса таким тоном, що її брат остаточно розкисає.
Селенія пришвидшує ходу. Обидва хлопчики напружують сили, щоб не відставати від неї. Попереду тунель. Принцеса відважно ступає в його чорну пащу. За нею поспішає Артур, а за Артуром короткими перебіжками рухається згорблений під вагою наплічника Барахлюш. У тунелі темно, і Артур виходить наперед, бо здогадався захопити смолоскип і сірники. Тепер він очолює маленький загін сміливців. Смолоскип ледве освітлює дорогу…