Юрма мініпутів після прощання з нашими героями розійшлася. Вартові зачинять браму.
Король сумно зітхає.
— Тільки б вони не втрапили в пазурі ос-матів, — шепоче він на вухо Миро. — До речі, про осматів… Як там наші полонені?
— Дуже зіпсовані, але, сподіваюсь, ми зуміємо оновити їх.
А полонені сидять у великій ванні, наповненій кольоровою піною. Навколо ванни походжають симпатичні мініпуточки і час від часу за допомогою різних пристроїв вимірюють температуру води. Якщо вода гаряча, осмати розм'якнуть швидше. Як тільки лунає дзвінок, дівчатка подають осматам бокали з лікувальним питвом, щоб внутрішнє оновлення проходило швидше. Полонені «жадібно випивають рідину з бокалів, отже, ліки смачні.
— Як ви почуваєте себе? — запитують красуні своїх пацієнтів.
— Вищий клас! — відповідають вони в один голос.
РОЗДІЛ 12
У тунелі, яким ідуть наші мандрівники стає все холодніше, темніше і страшніше. Стіни і стеля вологі, а кожна крапля, що падає вниз, гримотить, як бомба, що розірвалася.
— Селеніє, я боюся! — шепоче Барахлюш і тулиться до сестри.
— То повертайся додому! Ми потім тобі все розповімо, — зверхньо відповідає вона. — Може, й ти хочеш повернутися? — питає вона Артура.
— Нізащо на світі! — упевнено відповідає Артур. — Я буду з тобою, щоб… захищати тебе!
Селенія миттєво вихоплює з його рук піхви з мечем і пристібає до свого пояса.
— З цим мечем мене ніхто не зачепить. Отже, не турбуйся! — насмішкувато звертається вона до хлопчика.
— Але ж це Артур дістав меча з каменя, значить зброя належить йому! — хоче встановити справедливість Барахлюш.
— Ага, дістав! І що далі? — зневажливо говорить принцеса.
— Та нічого. Ти хоча б подякувала йому.
Селенія зводить очі до неба, точніше, до склепіння тунелю.
— Я вдячна тобі, Артуре, за те, що ти дістав могутній меч, який — ти, певно, і сам здогадуєшся може належати тільки членові королівської родини. А ти не король, наскільки я знаю, і, мабуть, ніколи ним не станеш. Я не помиляюся? — ніби виспівує принцеса.
— Та ні… — розгублено відповідає Артур.
— Отже, могутній меч носитиму я, — упевнено заявляє дівчинка і пришвидшує ходу.
Хлопці тільки переглядаються. Так, у товаристві такої особи можна сподіватися на будь-які вибрики.
— Нам треба піднятися нагору і скористатися громадським транспортом — так ми виграємо час, — заявляє Селенія командирським тоном, який не допускає заперечень.
Вона ставить ніжку на вузлуватий корінь, підтягується, як гімнастка, і через щілину в стелі тунелю вибирається назовні.
Троє мандрівників стоять в густому трав'яному лісі — безмежному, як джунглі. Насправді це частинка нескошеного газону…
Вікна будинку розчинені навстіж. Легенький ранковий вітерець залітає в спальню до бабусеньки і лагідно пестить щоки. Вона прокидається, але очі не хочуть розплющуватися…
— Оце заснула! — каже вона, розтираючи скроні.
Взувши теплі капці, бабусенька прямує в Артурову кімнату. Вона обертає ключ, прочиняє двері і зазирає всередину.
Артур спить, загорнувшись з головою у ковдру, і бабусенька вирішує не тривожити онука: нехай ще додивляється сни. Тихо зачинивши двері, вона спускається сходами.
На ґанку молочник уже залишив дві пляшки молока. Отже, Давидо ще його не дістав. Цей добрий знак тішить бабусю, і вона із задоволенням підставляє обличчя сонячним променям. День буде чудовий. Над садом і над річкою — яскраве блакитне небо. Бабусі здається, що ось-ось розквітнуть дерева, як це було навесні. Та не всі дерева в саду зустрічають радісно новий день. Одне, видно, вже ніколи не потішить ока: в нього вперся старенький «шевроле».
Побачивши це, бабусенька аж підстрибує від здивування.
— Я що — не поставила машину на гальма? От порожня голова!
Звикнувши до думки, що для мініпутів шматок газону — безкрайній ліс, ми загляньмо в його гущавину, де стеблинки і травинки ростуть угору, як вікові дуби.
Між стовбурами цих гігантських дерев і пробираються наші герої. Попереду, звичайно, Селенія. Вона швидко знаходить потрібну стежку, ніби це не дрімучий ліс, а королівський парк. За нею йде Артур, а за ним плентається Барахлюш. Він увесь час відстає і мало не падає від утоми.
— Селеніє! Чи не можна трохи повільніше? Ну хоч трішечки! — скиглить брат.