— Нізащо! Не треба було напихати в наплічник різного мотлоху!
— Я взяв усього потроху і тільки те, що знадобиться в дорозі, — виправдовується Барах люш.
Назустріч мандрівникам рухається стоніжка. Селенія не має наміру поступатися дорогою навіть перед цим повзучим хмарочосом.
Артур злякався. Він уперше бачить таку гігантську ракоподібну тварину: кожна нога — як екскаваторний ківш. А принцеса ніби й не бачить небезпеки.
— Слухай-но, обійдімо це страховисько, — намагаючись бути спокійним, звертається до дівчинки Артур.
— Не турбуйся! — відповідає замість сестри Барахлюш. — Краще поглянь, який у мене є ножик! Скільки в ньому лез і різних штучок! Цілих триста! Це мені на день народження подарували.
Юний принц дістає з кишені ножик, що дуже нагадує швейцарський, який був і в Артура, і починає пояснювати:
— Ось тут — пилка, ось двостороннє лезо, ось пінцет… А це соломинка для мильних бульбашок, музична скринька, вафельниця… З другого боку є щипці, щоб подрібнювати виноградні кісточки, індикатор восьми запахів, пристосування, щоб посипати тістечка ванільним цукром. А коли допікатиме спека — ось віяло!
Барахлюш натискує кнопку — із корпусу ножика висунулося чудове японське віяло. Вдаючи, що надворі спекотно, мініпут закочує очі і обмахується ним.
— От здорово! Минулого року мені також подарували складаний ножик… Майже такий, як у тебе! — говорить Артур, не відводячи очей від стоніжки, яка не змінила напрямку руху. І стурбовано запитує юного принца:
— А щось у тебе є проти стоніжок?
— Звичайно! — і Барахлюш задоволено називає всі пристосування суперножа: рожоштопор і ножечете, клеєскріпки і розчиномазки, люлькогари і свистовушки, горло-щітки і пастошки, кошівшівки і сумокети, ламповерти і крутожерди…
Він ладен був перераховувати й далі, але Селенії його базікання діє на нерви.
— А чи нема в тебе такого пристрою, щоб заткнути тобі рота? — промовляє вона погрозливо і витягає меча…
Барахлюш ображено знизує плечима, а Селенія підскакує до стоніжки і, як колосся серпом, підрізає їй передні ноги. Від несподіванки тварина стає дибки — підіймає голову разом із частиною тулуба.
А наші герої пірнають під неї, як під естакаду, і йдуть наче в тунелі: над головами довге черево, а з боків колихається густа бахрома численних ніг.
Раптом стоніжка змінює курс на сто вісімдесят градусів: розвертаючись, сотні ніг здіймають таку куряву, що мандрівники починають безперервно чхати. Звуки, що вириваються із черева стоніжки на повороті, нагадують враженому Артурові ревіння «боїнга» перед посадкою. Тільки Барахлюш не дивується. Мініпути часто користуються таким способом пересування, бо під захистом дебелої туші та її численних ніг можна нічого не боятися. Принц на тому розуміється. І він продовжує вихваляти переваги улюбленого ножика:
— У ньому є навіть справжній пилокарст шороборочник, дуже корисний під час полювання пернишатих бандаруксів!
— А що це за птах такий — бандарукс? — запитує Артур, не відводячи очей від навислого черева стоніжки.
— Це не птах, а риба, — відповідає Барахлюш і знову береться вихваляти ножа. — У ньому є перекидний важіль, вибивачка для оксамиту, чистилка для свіжого винограду, мочилка для родзинок, рогатка для полювання на жаб, накафлонник та інша зброя: параблюмбум, антигиромалюгер, дванадцятиударний свисталон і навіть новий двосторонній кармагон…
Стоніжка переходить на галоп і швидко зникає у траві. На прощання вона здіймає таку густу хмару куряви, що наші мандрівники змушені заплющити очі і перечекати, доки вона осяде. Артур полегшено зітхає: цей мініпутський спосіб пересування йому зовсім не до вподоби.
— І нарешті, — Барахлюш підносить догори палець, — мій улюблений предмет — гребінець!
Він натискає на якусь кнопку, і з ножика вискакує маленький гребінець, оздоблений перламутром. Мініпут не приховує задоволення, причісуючи своє непокірне розкуйовджене волосся. Варто зауважити, що дія гребінця на голові Барахлюша непомітна.
— Ну, та-а-ак! Гребінця в моєму ножику не було! — сміючись, вигукує Артур.
Центральний вокзал — місце зустрічі всіх затятих мандрівників-мініпутів, розташований на майданчику серед лісової гущавини. Здалека він скидається на плоский камінь, що лежить на землі. Якщо ж придивитися, то розумієш, що камінь не один — їх два. А в щілині між ними мініпути вибудували вокзал, точніше, привокзальні приміщення. Та ні залізниці, ні якоїсь іншої дороги, яка б відходила від каменя, поки що не видно.
Уздовж кам'яної стійки з кількома віконечками можуть одночасно розміститися кількадесят пасажирів. Зараз там порожньо.