Селенія підходить до віконечка.
Над ним табличка: «Транспорт-експрес у будь-якому напрямку».
— Прошу мені сказати… — зазирає у віконечко Селенія.
Ніхто не озивається. Але через маленьке віконечко видно, що в освітленому смолоскипом приміщенні хтось є.
— Певно, мініпути не дуже люблять мандрувати, — звертається Артур до Барахлюша.
— Спробуєш бодай раз, зрозумієш, чому так мало охочих до подорожей, — насмішкувато відповідає принц.
Артур не розуміє, що той має на увазі. Але тут його увагу привертає якась штуковина на стійці, схожа на половинку апельсина. Він колись бачив подібні кнопки в готелях — на них натискали і лунав дзвінок. Хлопчик, не довго думаючи, з усього розмаху б'є по ній. Лунає пронизливий вереск, який переходить у шипіння! Здивований Артур бачить, як штуковина підстрибує і приземляється на тонюсінькі лапки-пружинки. Два повислих на довгих стебелинах очка з гнівом дивляться на Артура.
— Я… мені… перепрошую… мені здалося, що ви — це кнопка дзвінка, — виправдовується хлопчик.
Мабуть, звірятко його зрозуміло, бо образилося і заверещало ще пронизливіше.
— Перепрошую, я не хотів… я не знав, що ви — живий…, — плутається в поясненнях Артур.
Вирішивши більше не розмовляти з такою нетямущою істотою, верескливе звірятко скочило зі стійки і, брикаючи всіма вісьмома ногами, пострибало в гущавину. Над вигнутою спиною, ніби два перископи, оберталися два вирячені ока.
— Ви навіщо лякаєте моїх клієнтелло? — лунає голос й у віконечко визирає дідусь-міні-пут. На ньому комбінезон із пелюсток волошки, а фізіономію прикрашають кошлаті вуса одного кольору з шерстю на вухах. Схоже на те, що він ніяк не освоїть французької, і все збивається на італійську мову.
— Вибачте, будь ласка, я не хотів його образити! — винувато промовляє Артур до поважного мініпута.
Селенія втручається в їхню розмову.
— Перепрошую, ми не маємо часу! Я — принцеса Селенія! — гордовито заявляє дівчинка.
Старий мініпут примружує одне око, напевно, щоб краще її роздивитися.
— Ага! Так це ви! І, мабуть, ваш обалдино-брателліно?
— А до нього вам — зась! — презирливо обриває Селенія дідуся, перш ніж Барах л юш встигає втрутитися.
— Хто ж той третій бешкетелло, що прогнав мого клієнтелло? — невдоволено допитується старий мініпут.
— Мене звати Артур, — ввічливо відповідає хлопчик, — і я розшукую свого дідуся.
— Ці слова пробудили в старого якісь спогади…
— Кілька років тому я перевозив одного дідуселло… Та не згадаю точнелло… Як його званелло?
— Можливо, Арчибальдом?
— Точнелло! Арчибальдо!
— І ви знаєте, куди він вирушив? — з надією в голосі запитує хлопчик.
— Звичайнелло! Цей дивний дідуселло вимагав, щоб я моментанелло відправив його в Некрополіс. Прямо в пащу до осматів! Біднелло, певно збожеволів… — завершує оповідь мініпут.
— Ми теж їдемо туди! — вигукує Артур.
Старий здивовано поглядає на дітей. Їхня мета здається йому якоюсь безглуздою. І він зачиняє віконце.
— Нема квиткелло! — глухо долинає зсередини буркотливий старечий голос.
Та він не знає характеру Селенії. Принцеса мечем вибиває заслінку віконця — і переляканий касир дивиться на неї, як кролик на удава. Його пишні вуса стають дибки.
— Коли найближчий рейс до Некрополіса? — запитує принцеса.
Барахлюш дістає з наплічника товстенний том сторінок у вісімсот, який важить не один кілограм — точніше — грам, бо йдеться про мініпутську книгу.
— Рейс без пересадок за вісім хвилин! — оголошує він, знайшовши потрібну сторінку.
Селенія кидає старому набитий монетами гаманець:
— Три квитки до Некрополіса! У першому класі!
Касир, він же й кондуктор, натискує великий важіль, схожий на стрілку годинника. В жолоб, зроблений з половинки бамбукового стебла — такого, як у Артуровому водогоні, — падає великий лісовий горіх і з гуркотом котиться над головами наших героїв.
Прокотившись над поляною, він зупиняється над якоюсь складною конструкцією, призначення якої навіть для Артура — повна загадка.
Касир-кондуктор виходить із своєї кімнатки і шкандибає до горіха, щоб відчинити дверцята в шкаралупі. Тепер горіх стає подібним до кабіни фунікулера.
Троє мандрівників залазять усередину. Горіх порожній, тільки вздовж стінок тягнуться лавки, виточені із горіхового ядерця. Селенія смикає звисаючу зі стіни горіхову мембрану і та оперізує дівчинку, як ремінь безпеки.