Артур дивиться, як робить Селенія, і повторює її рухи. У нього в голові рояться тисячі запитань, однак він мовчить.
— Компліменто моменто! — говорить кондуктор, зачиняючи дверцята.
РОЗДІЛ 13
Бабусенька обережно прочиняє двері в онукову кімнату. Хлопчик ще спить, з головою закутавшись у ковдру. Ну й добре. Вона встигла приготувати йому сюрприз. Бабусенька відчиняє двері навстіж і урочисто заходить у кімнату, несучи перед собою на таці розкішний сніданок на чудовому перламутровому сервізі.
Вона ставить тацю на краєчок ліжка, сідає сама і, задоволено усміхаючись, повідомляє:
— Сніданок готовий!
Їй ніхто не відповідає. Поплескавши по ковдрі, бабусенька йде до вікна і розсовує занавіски. Ясне сонячне проміння заливає кімнату й освітлює тацю зі сніданком. Так, бабуся й справді потрудилася!
— Уставай, лінюх! Скільки можна спати! — каже бабуся і, не чекаючи відповіді, зісмикує з хлопчика ковдру.
Ой! Невже онук перетворився на пса? Коли переляк минув, бабуся розуміє, що це Альфред окупував Артурове ліжко і виспався в ньому. Задоволений із свого жарту, пес махає з усієї сили хвостом. Але бабусі не до жартів.
Вона, як молода, збігає сходами, вискакує на ґанок і голосно кличе:
— Артуре!
Сидячи в горіховій шкалалупі, хлопчик цього не чує. Та ще й у цю мить він якраз намагається убезпечити себе від несподіванок і пристібнути ремінь. Тим часом Барахлюш витягує із наплічника маленьку білу кулю, легесеньку, як пух кульбаби, і енергійно нею трясе. Кулька починає світитися. Тоді мініпут випускає її з рук і вона поволі пливе в повітрі, осяваючи кабіну, ніби дзеркальна куля на дискотеці.
— Нічого не вдієш — я захопив лише білу кулю, — виправдовується Барахлюш так, ніби він усіх пригостив червивими яблуками.
Артур у захопленні від кульки — навіть у своїх найфантастичніших мріях він не припускав, що потрапить у таку надзвичайну пригоду!
Через тріщини в шкаралупі він намагається роздивитися, які події розгортаються ззовні. З одного боку до загадкової конструкції, над якою завис горіх-фунікулер, видно прозору прибудову: вона скидається на капітанську рубку пасажирського лайнера. В ній біля пульту керування, перед величезним екраном, стоїть масивне крісло, в якому солодко спить машиніст. Зненацька його щось виштовхує з крісла. Він спочатку підскакує, потім плюхається на сідниці і, ще зовсім сонний, як у лихоманці, починає клацати різними тумблерами. На екрані висвітлюються назви сімох мініпутських континентів і бігає стрілка, що світиться. Поступово вона заспокоюється і повільно сповзає до темної частини екрана, де світиться зловісна назва «Заборонений континент». Складний механізм починає рухатись — а разом з ним і горіх.
— Щось мені невтямки, як це у вас мандрують, — вдавано наївно говорить Артур.
— Та ж елементарно — в горіхах! — знизує плечима Барахлюш. — А хіба є інший спосіб? — Юний принц розгортає карту — на ній зображено всі Сім Континентів. — Ми зараз отут. А нам потрібно туди! — Барахлюш водить пальцем по карті. І вираз його обличчя зовсім не міняється — ніби він планує прогулянку за місто.
Артур схиляється над картою і намагається зрозуміти, в яких саме закутках його саду розташовані континенти мініпутів. Судячи з малюнка, Некрополіс десь неподалік від сараю.
— Ага! Зрозумів! — несподівано вигукує хлопчик. — Некрополіс стоїть прямо під резервуаром з водою.
— Як це — під резервуаром? — раптом захвилювалася Селенія.
— А так. Вода для різних потреб зберігається у великому резервуарі, а він стоїть саме над Некрополісом.
Бабусенька йде до сараю і засвічує лампу. Але в ньому нікого немає.
— Де ж він міг подітися? — запитує вона Альфреда, але той у відповідь весело помахує хвостом. Пес переконаний, що навіть якби він сказав правду, то бабусенька не повірила б.
— А скільки літрів води у твоєму резервуарі? — тим часом цікавиться Селенія.
— Кілька сотень, — відповідає Артур. Обличчя принцеси хмурніє.
— Здається, я знаю, що він замислив.
— Хто «він»?
— Він — це У, — роздратовано відповідає принцеса. Вона вважає, що всі повинні розуміти її з півслова.
— А-а-а! Ти маєш на увазі плани Упиря? — уточнює Артур, у черговий раз забувши про заборону згадувати ненависне ім'я. Барахлюш і Селенія здригаються. Хлопчик розуміє, що знову провинився.
— Ой! — вигукує він і затуляє долонею рота.
Сказане вголос прокляте ім'я — завжди на біду. Ось і зараз: після Артурових необережних слів почувся глухий звук, ніби десь у бер лозі прокинувся дикий звір.