— От гамуль двогорбий! — вибухає лайкою Селенія. — Тебе що, не вчили тримати язик за зубами?
— Перепрошую… я… мені… — мимрить Артур. У нього аж серце зайшлося.
Машиніст виходить із кабіни, бере слухову трубку і прикладає її до стіни великої вирви, що завершує таємничу споруду. До нього долинає глухе буркотіння. І цей звук наростає!
— Рушаємо в Некрополіс за десять секунд! — вигукує машиніст, одягаючи захисні окуляри.
Барахлюш дістає із наплічника дві м'якенькі рожеві кульки.
— Візьми муф-муфи, щоб заткнути вуха, — пропонує він Артурові.
— Дякую, не треба, — відповідає хлопчик. Він з цікавістю розглядає вібруючу підлогу горіхової кабіни.
— Це ти даремно. Муф-муфи класні, зовсім нові, ними ще не користувалися. Хутро самоочищується, отже, можна використовувати і…
Раптом він замовкає, бо Селенія не витримує і заштовхує муф-муфи йому в рот. Підлога вібрує сильніше, кабіна здригається і, щоб не впасти на підлогу, Артур обома руками вчепився в край лавки. Машиніст клацає тумблерами — індикатор сили досягає позначки «максимально».
Бабусенька в розпачі. Вона тричі обійшла дім і п'ять разів сад. І нікого не знайшла. Жодного сліду немає. Повернувшись на ґанок, вона складає долоні рупором і кличе:
— Артуре-е-е-е!
Кабіну неймовірно трясе, навколо все гуде, проте Артур чує, як удалині хтось його кличе. І не раз. Приклеївшись до тріщини в шкаралупі, він намагається збагнути, звідки ж лунає голос.
— Невже це бабусенька мене кличе? — непомітно для себе вголос промовляє він.
— Поїхали! — відповідає йому машиніст.
Над машиністом автоматично розкривається парасоля, і в ту ж мить з вирви, над якою завис горіх, виривається справжній гейзер. Горіх був припаркований над механізмом автоматичного зрошення. І тепер сильний струмінь води підкидає шкаралупу вгору — подорож починається.
Злетівши на висоту кількох метрів, горіх мчить над садом, неначе літак у небі. В щілину Артурові видно бабусеньку: постоявши на ґанку, вона збирається зайти в дім.
— Бабусенько-о-о! — гукає Артур так, що, здається, тонкі стінки шкаралупи не витримають і розлетяться.
Селенія шкодує, що не тому супутникові заткнула рота муф-муфами.
— Я тут, бабусенько! — знову репетує Артур, однак його голос, вирвавшись назовні, миттєво тане в повітрі.
Бабуся, звісно, нічого не помітила і нічого не почула. Постоявши ще трохи, вона перевірила роботу автоматичної зрошувальної системи і почала послідовно вимикати розб-ризкувачі.
А Барахлюш нарешті виплюнув муф-муфи.
— Це нечесно, Селеніє! Муф-муфам не місце в роті. Через тебе я захотів пити!
— Нічого! Ззовні стільки води, що всієї і не вип'єш! — пирхає Селенія, щось розглядаючи у щілину шкаралупи.
— Скільки нам ще летіти? — запитує Артур.
— Кілька секунд… якщо нічого не завадить, — стурбовано відповідає Селенія.
— Що це значить «якщо нічого не завадить»? — стривожився хлопчик.
— Якщо ми ні в кого не вріжемося! Або нас ніхто не зіб'є!
Артур переконаний, що Селенія даремно хвилюється.
— А хто нас зачепить у чистому небі? — насмішкувато питає він.
— Та хоча б ось той! — відповідає принцеса і відкидається на спинку лавки.
І справді, в цей час із-під струменів води в горіх врізається величезний джміль. Просто тобі лобове зіткнення! Хоча в останню секунду він усе-таки ледь-ледь міняє напрямок польоту і, ковзнувши по стінці горіха, з пошкодженим крилом каменем падає на землю. Горіх теж полетів зовсім в інший бік.
Пасажири запанікували. Така пригода гірша за землетрус.
Горіх кілька разів перевернувся в повітрі, упав на галявину, зарослу густою травою, прокотився кілька метрів і зупинився.
Пасажири попадали на підлогу, але швидко дають собі раду. Барахлюш повідомляє, що всі речі з його наплічника розсипались, тож йому доведеться повзати і збирати речі.
— Ось так завжди! — зітхає він.
— Я сто разів тебе попереджала: не тягни на собі стільки непотрібного мотлоху! — сердиться Селенія.
Артур з полегшенням зітхає: все чудово, він живий і нічого не зламав.
— Послухайте, у вас завжди мандрують таким чином? — уїдливо запитує він.
— На далекі віддалі подорожувати спокійніше, — відповідає принцеса.
— А-а-а-а… — сумнівається Артур. У глибині душі він переконаний, що з горіхами «далекого призначення» може статися і щось гірше…
Селенія визирає у щілину.
— Перечекаємо дощ. Нічого не видно.
Бабусенька спостерігає з ґанку, як автоматичні розбризкувачі по черзі припиняють свою роботу. Настала тиша. Її порушує тільки протяжне бабусине зітхання — вона так і не знайшла онука. Поблукавши ще трохи садовими стежками, бабусенька повертається в дім.