— Ну со таке? Свидсе, Селеніє! — підганяє її Артур. Від несподіваного удару він прикусив язика, але принцесі ладен пробачити й не таке…
Тепер йому самому треба залишити човник. Він пірнає у воду — і хвилі понесли кораблик далі. А хлопчик тримається за мотузку і пливе до колоди. Він залазить на неї, мокрий та знесилений, і бачить, як шкаралупку поглинають пороги Чортового водоспаду. Навіть страшно подумати, яка б доля чекала на них, якби вони не зуміли вчасно добратися до берега.
Розпластавшись на колоді, Артур сохне і відпочиває.
Селенія ж вилізла на дерево, що прикрило своєю кроною озерце, і його гладінь різко контрастує з непокірними водами потічка. Барах л юш викручує мокрий одяг.
Відпочивши, Артур підводиться, бере в руки меча і трьома стрибками опиняється на березі.
— Все гаразд? — задерши голову, щоб бачити принцесу, питає її.
— Так. Тільки зачіска… — відповідає вона. Артур починає розплутувати шнурки.
— А я так злякався! Ніколи в житті ще не відчував такого страху, як сьогодні! — довірливо зізнається Барахлюш. Він безмежно щасливий, що нарешті стоїть на землі.
Селенія на це не ведеться — їй не хочеться визнавати значення Артурового вчинку.
— Кінець — ділу вінець, — філософськи зауважує вона. — Щоправда, не перебільшуймо небезпеки, адже це лиш вода, — каже принцеса, знаючи, що хлопчики можуть звинуватити її в лицемірстві. Та жоден з них не наважиться цього зробити.
Але на це зреагувало саме небо і покарало Селенію за гоноровість: гілка, на якій вона примостилася, несподівано ламається. Принцеса падає в озеро.
— Артуре! Рятуй! Я не вмію плавати! — верещить перелякана дівчинка, б'ючи безладно руками й ногами по воді.
І хлопчик по-суперменівськи ніби злітає на дерево і з нього пірнає в озеро. На жаль, воно зовсім мілке — Артур боляче б'ється головою об дно.
— Це вже точно псих! — бурмоче Барахлюш, щиро тривожачись за друга. Але трохи подумавши, він раптом випалює: — А якщо він закохався?
Артур підіймається, тримаючись руками за голову. Вода в озерці дістає йому до пупа.
А принцеса все ще пускає бульбашки, бо дуже боїться води. Перелякана, вона не розуміє, що втопитися тут не зможе, навіть якщо дуже цього захоче.
— Не бійся, Селеніє! Тут мілко! Під тобою тверде дно! — підбадьорює її Артур. Він навіть думки не допускає, що міг би покепкувати з пихатого дівчиська.
— Та-а-а-к! Видно, й справді, закохався, — зауважує Барахлюш.
Нарешті Селенія відважується стати на ноги. Відчувши тверде дно, вона випрямляється на повен зріст.
— Ха-ха-ха! Це всього лиш вода! — передражнює принцесу рідний брат, готовий також стрибнути в озерце.
— Я можу забрати свої шнурки? — шипить Селенія і, вихопивши їх із Артурових рук, починає мудрувати над новою зачіскою.
— Послухай-но, Артур сьогодні вже двічі врятував тобі життя! — нагадує Барахлюш принцесі, намагаючись уникнути сварки.
— На його місці так вчинила б кожна вихована людина, — відповідає Селенія. Вона все ще сердиться.
— Мабуть… Але ж бодай на «дякую» він заслужив? — наполягає Барахлюш.
Артур подає знак, щоб він замовк. Але Барахлюш полюбляє дратувати сестру, особливо коли вона забуває про ввічливість.
Нарешті Селенія завершує ворожити над зачіскою — на її голові з'являється споруда, схожа на вороняче гніздо. Принцеса впевнено йде до Артура й вихоплює в нього з рук могутній меч. Якщо він хоч натяком образить її зачіску, вона без жалю рубоне… Та хлопчик мовчить. Зрозумівши, що їй не вдасться зірвати на ньому злість, Селенія вирішує діяти інакше.
— Красно дякую! — сухо промовляє вона без будь-яких почуттів і розвертається на сто вісімдесят градусів.
— Принцеси завжди такі! — знизує плечима Барахлюш.
Артур тепер знає, що легше приборкати бурхливу ріку, аніж зрозуміти, що хоче примхливе дівчисько.
— Ну, ще довго будете там стовбичити? — кличе хлопчиків Селенія.
РОЗДІЛ 14
Втративши будь-яку надію знайти свого онука, бабусенька телефонує в поліцію.
За півгодини на ґанку вже стоять двоє полісменів і чемно тримають у руках кашкети. Вони поштиво вітаються з бабусею, засвідчуючи, що уважно її вислухають. Один навіть наготував блокнот і олівець, щоб записати особливі прикмети хлопчика, який зник.
— Чотири роки тому ось так пропав мій чоловік, а тепер — онук… Я не витримаю таких втрат, — бабусенька говорить плутано і мне в руках мережану хустинку.
— Заспокойтеся, мадам Сюшо, — говорить один із полісменів. — Можливо, ваш онук пішов погуляти і непомітно заблукав. Нічого дивного — після таких хвилювань… Я переконаний, він зголодніє і повернеться!