Механічна рука продовжує свою роботу: вона завантажила чергову партію «гармошок» — і транспортер повіз їх далі… Ось він зупиняється. Інший механізм вкладає в кожну «гармошку» сяючу кульку, і «гармошки» стають схожими на китайські ліхтарики. Наші герої вискакують зі свого прихистку і ховаються в ліхтариковому лісі, що виростає поруч.
«Гармошки»-ліхтарики випромінюють тепле рудувате світло.
Останній автомат підхоплює смугасті «ліхтарики» і підвішує їх на довгий дріт, якому не видно кінця-краю. Виходить чудова гірлянда.
Ця гірлянда рухається вперед. Друзі теж змушені рухатися: вони біжать, нагинаючись якомога нижче, щоб не потрапити на освітлений простір. Коридор із гірляндою приводить їх до входу у велику залу, та вони не поспішають туди увійти. Добре було б переконатися, що там небезпечно.
Артурові очі поступово звикають до яскравого світла, і він здогадується, що таємнича дорога привела до… нічного клубу, влаштованого на старому програвачі. Гірлянди смугастих ліхтариків, розвішані вздовж стін і натягнуті між стовпами, що огороджують танцювальний майданчик, освітлюють приміщення приємним м'яким сяйвом. На поверхні програвача вистачає місця і для бару з довгою стійкою та кількома столиками для відвідувачів, які бажають усамітнитись і поспілкуватися спокійно. Там же й гігантський музичний центр. Придивившись, Артур розуміє, що головною частиною центру є стара головка звукознімача, на якій (о диво!) збереглася голка із сапфіровим наконечником.
Клуб явно популярний: більше половини місць за стійкою зайняті осматами.
Скоцюрбившись у темряві коридору, Артур з друзями з цікавістю оглядають нічний заклад.
— Ой, я більше не можу ховатися, — скаржиться Артур, намагаючись поворушити занімілою ногою.
— Рвешся до світла? — єхидно запитує Селенія. Повернувши голову, вона кивком показує на загін осматів, що саме ввалились у двері — навпроти.
— Рвусь, але, мабуть, доведеться трохи зачекати, — усміхається Артур.
Нарешті ще з одних дверей, певно, службових, з'являється їхній знайомий кльовочувак. За ним іще один — вищий на зріст, ширший у плечах та із ще страшнішою зачіскою. Хоча, по правді, ту копицю кісок зачіскою назвати важко. Але вираз обличчя і поведінка високого засвідчують, що він — начальник знайомого кльовочувака.
— Аж ось ви де! — вигукує кльовочувак, розгледівши в темряві три скоцюрблені постаті. — Можна виходити!
Занімілі кінцівки не слухаються Артура — він робить кілька кроків, як носатий Піноккіо на своїх прямих ногах, і, не втримавшись, падає. Позаду лунає єхидний сміх принцеси. Але й вона падає поруч. І ніхто вже й не дивується, коли Барахлюш теж опиняється на підлозі.
Отож потерпілі сидять на підлозі, розтираючи руки-ноги, а над ними, похитуючись, стоїть знайомий кльовочувак. Він устиг, певно, випити чогось міцнішого, аніж вода із потічка, і тепер йому все подобається.
— Оце їх скрізь розшукують осмати? — із сумнівом запитує начальник.
— Ага! А хіба що? — дивується чувак.
— Та якісь вони не дуже… — задумливо промовляє кльовочувак-начальник, уважно розглядаючи усіх трьох. — Але хай буде — я сам з ними розберуся. А ти тусуй звідси! Завтра на роботу!
Знайомий кльовочувак, похитуючись, залишає клуб.
Наші мандрівники підводяться з підлоги і струшують з себе пил. Як тільки підлеглий кльовочувак виходить, начальник його стає зовсім іншою людиною. На його устах виграє привітна усмішка, що їй позаздрив би й рекламний агент.
— Друзі мої! — вигукує він і розкриває обійми назустріч розгубленим мандрівникам, демонструючи два ряди бездоганних зубів. — Ласкаво просимо в ЯМА-БАР-КЛУБ!
Мандрівники та їхній новий покровитель сідають за столик. До них одразу підлітає рахітичного вигляду комарик — він несе в лапках чотири склянки.
— Усім — Вогняного Джека! — командує начальник, щоденний гість клубу.
— О так! Так! — нетерпляче вигукує Барахлюш.
Вогняний Джек — традиційний напій мініпутів, але дітям його не наливають, бо він доволі міцний, і Барахлюш поспішає скористатися ситуацією, щоб нарешті його скуштувати.
Комар по черзі опускає у склянки клієнтів свій хоботок. З нього виривається струмінь пінистої червоної рідини і, вдарившись об дно склянки, починає булькати, а потім загорається. Начальник здуває полум'я, як звичайно здувають піну з кухля пива.
— Хай вічно живуть сім континентів! — проголошує кльовочувак-начальник, піднімаючи склянку і закликаючи своїх гостей підтримати тост.